Читати книгу - "Пропала злодійка, Майкл МакКланг"

Конструкт на якийсь час немов сказився, почав агресивно метатися по кімнаті. Я міг почекати поки він сам заспокоїться, незабаром чари Телемарха розсіються і конструкт розпадеться на компоненти. Але він страшно шумів, а до того ж в майбутньому міг стати мені в пригоді. Тому, так швидко, як тільки міг, я створив простий набір команд, невеличкий вузол своєї волі, й почав вплітати до нього обірвані кінці нитки конструкта. В погребі було холодно, але моє око заливав піт. Нетерпляче я витер його, хоча й працював не зі звичайним зором.

Спочатку нитка відкидала прищепу, яку я їй нав‘язував, але я достатньо добре знав дуже специфічний, рішучий характер Телемарха, як він спрямовував його на Мистецтво, і переконав обірвані кінці прийняти це нове, непрошене доповнення. Насправді, то в нього не було вибору, оскільки воля до життя була закладена в нього з моменту створення, а його подальше існування знаходилося в моїх руках.

Несподівано конструкт знов завмер. Я заново зв‘язав нитку. Та це не обов‘язково означало, що я досяг успіху.

Якщо моє імпровізоване закляття спрацювало, то конструкт просто не буде робити нічого в моїй присутності. Пізніше я можу переробити і поширити команди, яких він буде слухатися. Я ще раз піднявся по сходах.

Якщо моє закляття не спрацювало -- якщо я запоров його, або Телемарх підготувався до когось такого як я – конструкт знов спробує перетворити мене у труп.

Він лежав на підлозі, нерухомий, десь за метр від ляди. Я піднявся на останню сходинку і ступив на підлогу. Він здригнувся, а тоді знов завмер. Я насупився. Він не повинен був зробити навіть це. Але на дану мить цього було достатньо. Я викликав магічне світло і розгледівся. Там не було на що дивитися. Давно покинутий будинок, завалений уламками, з міцним запахом чорної плісняви, що вкривала більшість стін і стелі. Штукатурка в основному відпала, відкриваючи цегляні стіни. Здавалося, що весь будинок складався з цієї однієї кімнати і погреба внизу. Навпроти одних дверей, що, вочевидь, вели на вулицю, знаходилося одне вікно з зачиненими віконницями.

Я приклав око до щілини між жалюзями і побачив вузьку, мокру від дощу, мощену бруківкою вулицю і забитий дошками магазин навпроти. Схоже я був в Поясі.

Я повернув свій магічний зір і свою увагу до дверей, побачив там просте зв‘язуюче закляття і витратив кілька хвилин, щоб зняти його. Тоді відчинив двері й вийшов на вулицю.

Пахло дощем, а ще стояв гострий запах смаженої риби. Мало де світило світло, небо було захмарене, але жодне з великих міст на Драконовому морі ніколи не буває по-справжньому темним. Белларіус ледь дотягував до великого міста, проте дотягував.

Мені потрібно було знати де саме закінчувався мій новознайдений шлях в Пояс. Тож я пішов темною вулицею поки не підійшов до невеличкої, похмурої пивної. Надворі на стільчику сидів літній чоловік, старанно жував якесь насіння чи листок і регулярно спльовував на вулицю. Всередині не було жодного клієнта.

-- Перепрошую, -- сказав я до пана, що плював. – Що це за вулиця?

Літній чоловік продовжував жмакати і спльовувати так, наче не чув мене.

-- Від нього ти нічого не доб‘єшся, -- почувся голос згори. Я підвів погляд, з невеличкого балкона через вулицю на мене дивилася огрядна жінка.

-- Пекельна трава. Він приохотився до неї після смерті жінки.

Я ще раз глянув на літнього чоловіка. При більш уважному огляді я побачив, що його зіниці були маленькими крапочками.

-- Бачу, дякую. Може ти мені скажеш, що це за вулиця?

-- Ти не знаєш?

-- Боюся, що ні.

-- Звідки ти?

-- Госланд.

-- Що ти тут робиш?

-- Намагаюся вшитися звідси.

-- Для цього тобі не потрібно назви вулиці.

Я зітхнув. Я явно наткнувся на місцеву пліткарку.

-- Правда, правда. Тоді добраніч. Дякую за допомогу. – Я вирушив назад звідки прийшов, весь час відчуваючи на собі її погляд. Трохи смішно, що я міг пережити магічний напад і політичні маневри, проте не міг довідатися назви вулиці, на якій знаходився.

Звісно, вона могла бути кимось більше ніж просто лепетухою. Цілком можливо, що вона була для Народного Комітету відповідником місцевої варти. В Поясі більше не було Чорних Рукавів, а Народний Комітет не носив форми, за винятком абсолютно необов‘язкової кокарди.

А ще до мене дійшло, що мені не потрібно знати назви вулиці, якогось орієнтира буде достатньо. Я озирнувся на паб і звернув увагу на вивіску – неймовірно рожеву феклу, що тримала по бокалу в кожному щупальці. Я полічив кількість дверей між пабом і притулком Телемарха. Виявилося, що чотирнадцять. Я знав, що пліткарка досі спостерігала за мною. Було надто пізно, щоб зникнути з допомогою магії, тож я зробив невеличкий відволікаючий маневр у формі слухової ілюзії: літній чоловік, що жував пекельну траву почав люто гавкати. Коли її погляд перестав свердлити мені потилицю, я просковзнув у притулок, відновив зв‘язуюче закляття і почав довгий шлях назад в Цитадель.

11

Після повернення, яке налякало Марла більше, ніж йому хотілося це показати, я швидко поїв тушкованої яловичини з чорним хлібом. Кіль передав відповідь Гаммонд: ”Помилки мають свої наслідки”.

Я буркнув і провів шматком хліба по мисці, щоб вимачати залишки підливки. Їжа пана Марла була простою і смачною.

-- Якісь новини від Мок М‘єна? – запитав я.

-- Ще ні, -- він придушив позіхання. Було пізно. Я сам був змучений, але ще довго не засну. В мене ще була купа роботи.

-- Якщо він не з‘явиться до ранку, то я піду шукати його.