Читати книгу - "В кроці від кохання, Олександра Малінкова"

     Емілія.

     Крізь сон відчуваю тінь на своєму обличчі.

     Після теплого душу лягла на ліжко і дозволила собі на хвильку заплющити очі перед тим, як знову одягнуся і нафарбуюся. Але мене вимкнуло майже миттєво. 

     Ось і розплата за мою недбалість…

    Обережно розплющила одне око, як в тій казці про Білосніжку, яка заснула в будиночку гномів. Гномів, звичайно, поряд не було, а от одне дівчисько все ж таки “забрело” до моєї кімнати. І не лише завітала, а ще й ретельно розглядала мене сплячу, бо я підловила її на гарячому і зовсім поряд зі своїм обличчям.

- Ти мене налякала! - вигукнула я та сперлася на лікті. 

- А без свого гриму ти виглядаєш краще! - підсумувала Маша і всілася на кутик мого ліжка.

- А тебе батьки не вчили, що не гоже заходити до чужої кімнати!? - м’яко, але все ж таки з нотками обурення, поцікавилася я.

- Ну взагалі то, це моя кімната! Ти перша переплутала! - дівчинка скочила на ноги.

- Але ж тут немає твоїх речей! - вже спокійніше відповіла їй і потягнулася до своєї косметички, щоб нашвидкоруч виправити ситуацію.

- Бо я поклала свій рюкзак в шафу. - пересмикнула плечима юна пані. - Ось поглянь!

     Дійсно, її рожевий з білим рюкзачок чемно чекав господарку у великій шафі купе в кутку кімнати.

- А як ти сюди потрапила, я ж наче зачиняла двері!? - поцікавилася в малої.

- Хм! Так це досить просто! - полізла рукою до кишені вона. - Ось! В мене є монетка! 

- До чого тут монетка? - не второпала я.

- Ти така доросла і не знала, що такі замки відчиняються простою монеткою? Вставляєш з того боку у проріз і провертаєш, все!

     “Кмітлива ця Маша! Аж занадто, як для її віку! Треба обережніше з нею!”, - зауважила про себе.

- Ну якщо ти вже знову в образі, то може ходімо вниз, бо я зголодніла! - підсумувала Маша.

- То чому не сказала про це своїй тітці?

- Бо тітка з дядьком і твій батько теж кудись поїхали і залишили мене на тебе з Марком! 

     “Чудово! Ліпше не вигадаєш!”, - висварилася про себе.

- Ну що ж, ходімо! Тільки дай мені декілька хвилин, щоб одягнутися.

- Угу! Чекатиму тебе на кухні! - мала окрутнулася на одній нозі і нарешті залишила мене саму.

    “Така собі перспектива, я Вам скажу, залишитися з тим бовдуром в одному будинку майже на самоті!

     Але ж слабкодухою я наче ніколи не була! Мені не забракне сміливості! Так?”

     Для довершення образу ще начесала чубчика і щедро побризкала його лаком стійкої фіксації.

     Зачинила двері й бадьоро покрокувала вниз сходами.

     Марк.

     До її вигляду, взагалі, можливо звикнути? Ну так, щоб не ловити себе на думці, що  ось-ось почнеш хреститися, бо досі плутаєш її бліде обличчя з небіжчиком.

     Мені не треба було навіть озиратися в той бік, щоб переконатися в її присутності. Це щось з рідні передчуття, коли волосся саме автоматично стає дибки, щойно Емілія опиняється поряд.

     Закінчив з приготуванням салату та канапе, раз я сьогодні за “старшого”. Не з голоду ж помирати…

- Машо, накривай на стіл! - промовив відчиняючи шухляду з тарілками та столовими приборами.

- Добре! - дитина швиденько почала розкладати тарілки.

       “Зате “папина донька” чемно чекає доки все за неї зроблять!”, - припустив я прослідкувавши за її поведінкою. 

     Ця бліднолиця всілася за стіл і мовчки чекає доки за неї все зроблять. Хоч би допомогу запропонувала! Але видно не у цьому житті!

     Нарешті всі наїдки опинилися на столі, отже й самому можна зайняти місце.

- Зголодніла? - поцікавився у Маші, яка за обидві щоки уминає салат.

- Угу! - кивнула вона.

     Закінчив свою трапезу, скористався серветкою та відкинувся на спинку стільця. 

   Оскільки Емілія за столом сидить навпроти, не знайшов ліпшої розваги ніж гарненько її роздивитися. 

- Може мені встати і покрутитися? - незадоволено пробубоніла вона.

- Ти ж це навмисно…? - припустив я.

- Що саме!? - сперлася на лікті Емілія.

- Ну цей безглуздий мейк і твоя зачіска…

     Після моїх слів дівчина насупилася й, міцно щепила зуби.

- Просто треба ставитися якось простіше до витівки наших батьків! - продовжив я. - Повір, я не збираюся на тебе кидатися!

- Ще скажи, що одразу зрозумів їх мету! - роздратовано вигукнула білолиця.

- Ти що вирішила, що тебе силоміць потягнуть під вінець? Я якось і сам маю право вирішувати коли це буде, і тим паче з ким! Точно не з батьківського примусу!

- Тоді що ти тут забув? - цідить вона.

- Те ж що і ти! - відповів їй.

- Кхе-кхе! - подала голос Маша. - Агов, дорослі! Мені нудно! Нагадати Вам, що Ви удвох сьогодні мені за няньок! 

- Перепрошую, Машо, в ляльки я точно з тобою не гратиму! - відповідаю дівчинці.

- Пф! Які ляльки… В хованки! 

     “От тільки в хованку грати мені для повного щастя зараз і не вистачало!”

- Той хто мене не знайде, виконає моє особисте завдання! - видає ця мала і зістрибує зі стільця.

- Я ховаюся, а Ви вдвох рахуєте до ста і не підглядаєте!