Читати книгу - "Обраниця чаклуна, Олеся Лис"

Втоптана стежка веде повз якісь службові будівлі прямо в сад. А там уже, петляючи поміж дерев і кущів, прямує до заповітної хвіртки.

Головний фасад будинку виходить на жваву вулицю міста, з правої та лівої сторін упирається у будинки сусідів, а ось ззаду, одразу ж за огорожею саду, поля та пасовища, господарські споруди, стайні та село.

Дрібний гравій, яким посипана доріжка, ледь чутно шарудить під ногами. Навіть не помічаю, як прискорююсь з кожним кроком. Тіло, ніби відчуваючи свободу, мчить уперед. Йому не заважає ні важка сумка, ні довга сукня, ні теплий плащ. Ба навіть жорсткі незручні черевики не заважають.

Лічені кроки залишаються до волі, і я вже тягну руку, щоб схопиться за ручку хвіртки, як та сама різко відчиняється, ледь не нагородивши мене гулею на лобі.

Відступаю на кілька кроків. Наляканий погляд прикипає до тендітної жіночої фігури. Це пишне кучеряве волосся я навіть у темряві впізнаю.

― Фріро, ― видихаю ледве чутно.

― Леді, ― очі служниці розплющуються з не меншим переляком.

Але дівчина, на відміну від мене, швидше приходить до тями й хапає за зап'ястя.

― Куди це ви зібралися, леді Касіє? ― підозріло цідить.

Міцні пальці сталевим обручем стискають руку.

― Фріро, відпусти! ― намагаюсь викрутитись із її лабет. ― Ти не розумієш! Мені треба якнайшвидше звідси забратися!

Дівчина зненацька смикає мене за руку. Ми опиняємось обличчям до обличчя.

― Вам потрібно! ― Змією шипить. ― А вашим людям? Як думаєте, що їм потрібне?

Я кліпаю очима, поки не в змозі збагнути до чого це питання. І відчайдушно кумекаю, як би зловчитися і відштовхнути служницю, щоб вирватися з полону.

― Мовчите? А я не можу мовчати! Ви маленьке примхливе дівчисько, яке через якусь нісенітницю крутить носом і не виходить заміж. Хоча знає, до чого приведе впертість. Вам, леді, ― останнє слово Фріра виділяє особливо їдко. ― Мабуть, зовсім наплювати на чужі життя.

― Ні, Фріро. Ти помиляєшся, ― мотаю головою в надії напоумити дівчину. ― Я навпаки втекти хочу, щоб лихо не повторилося.

― Хочете сказати, що це допоможе? ― недовірливо кривиться служниця.

― Допоможе, Фріро. Я знаю, ― впевнено заявляю.

На мить в очах дівчини з'являється сумнів. Але потім вона струшує головою і знову стає непохитною.

― Я не можу так ризикувати, ― тихо каже вона. Навіть скоріше не мені, а собі.

― Він мене вб'є Фріро, ― роблю відчайдушну спробу.

Моє тіло ще не повністю відновилося, і фізично протистояти високій міцній служниці я не можу. І, як виявилося, логічні докази на неї теж не діють. Вона з завзятістю гірського барана тягне мене до замку.

― Не вигадуєте дурниць, ― різко смикає мене. ― Ніхто вас не збирається вбивати…

Але, попри ці слова, вона відчутно починає сповільнюватись.

― А навіть якщо й так, ― тихо продовжує. ― Мій син… Мій хлопчик набагато важливіший.

Вона різко зупиняється і дивиться мені у вічі.

― Ви його мало не вбили! Цим сплеском. Він живе на узбережжі разом із моєю матір'ю. Я повинна їх врятувати й не можу дозволити, щоб ваші капризи занапастили мою дитину. Вони все, що маю.

Опускаю голову. Що тут сказати. Любов матері безмежна. Я б теж, гадаю, змогла вбити заради Жорика та Влада, хоча вони не мої діти.

― Я втечу, Фріро… Далеко… ― роблю останню спробу. ― Дочекаюся двадцяти одного року і тільки тоді повернуся. Я не хочу нікому зла. Але й жити хочу!

Не знаю. Може дівчина бачить щирість у моїх очах, може, мої відчайдушні пояснення її переконують, або совість не дозволяє приректи іншу істоту на смерть, але хватка на зап'ясті слабшає.

Полегшено перевожу дух і легко вивертаю руку з її зімкнутих пальців.

― Дякую, Фріро, ― тихо шепочу і розвертаюсь спиною.

Хвіртка близько. Ми не встигли й кількох метрів пройти. Ще хвилина, і я буду на волі.

Де тільки сили беруться пуститись у біг. Ноги так і миготять, похрускує гравій. Тільки… Тільки різкий поштовх між лопатками змушує спіткнутися і сповільнити крок. У спину ніби плеснули окропом, гостре печіння розливається пульсуючими потоками. І земля стає близько-близько. У щоку впиваються гострі камінці стежки. А потім настає темрява.