Читати книгу - "Острови шторму та смутку. Гадюка"

— Хто ти? Чого тобі треба? — чоловік ніяк не збагне, що зі мною робити, проте відчуваю, що загроза минула.

— Мене звати Мерріан. Я просто блукаю і думаю, де притулитися! — одразу жалкую через таку відвертість, варто було назвати якесь інше ім’я.

Знову тиша.

— Ти сама?

— Так!

Врешті мій потенційний вбивця виходить з-за тину. Це чоловік середнього віку. Обличчя начебто добре, але на ньому написаний страх, а меткі очі нервово бігають туди-сюди.

— Ти подолала величезну відстань! Що привело тебе аж сюди?

Я всміхаюся.

— Хотіла подолати величезну відстань!

— Втікаєш, так? — чоловік підійшов і уважно вивчає моє вкрите синцями обличчя. Його погляд зупиняється на кинджалах, і він піднімає брову:

— Неозброєна?

Я дурнувато знизую плечима:

— Вони лише для того, щоб спустити шкуру зі зайця.

Чоловік відкидає темне волосся з чола — міркує, як зі мною вчинити. І нарешті приймає рішення.

— Чого б тобі не завітати в наш дім? Моя дружина з радістю тебе нагодує, і ти розповіси нам про себе.

Я міркую, чи можна йому довіряти. Тутешні жителі начебто миролюбні, але зустріч зі Старенькою Тетті засвідчила протилежне. Крім того, щонайменше два дні я не планувала зупинятися. Безлюдні вулиці мене лякають і я увесь час насторожі, а тут така спокуса — безпечне місце, де можна перепочити! Хоч якесь товариство не завадить. Якщо ж раптом виявиться, що в них лихі наміри, я точно зможу за себе постояти.

— Дякую вам! За умови, якщо це не принесе вам клопотів.

— Гадаю, гіршого, ніж коли ти потривожила мої землі, не буде, — в його очах миготить веселий вогник, і я одразу відчуваю до нього симпатію. — Мене звуть Йорен.

Я потискую йому руку.

— Вельми рада нашій зустрічі!

Він киває на лісосмугу, і ми рушаємо.

— Перепрошую, що потривожила ваші володіння! — вигукую. — Я й гадки не мала, що хтось може жити в цій глушині.

— Ти ж не уродженка Четвертого, правильно кажу?

Я не заперечую. Бо навіщо?

— По мені це так помітно?

— Якби ти жила тут, то не блукала б наодинці! — його сумний тон підтверджує мої думки про те, що тут щось сталося. Що ж трапилося із цими землями?

Хоч мені страшенно кортить про все розпитати, але Йорен явно не з тих, хто сповідається перед чужинцями, і я замовкаю. Тим часом ми вже перейшли поле і входимо у прилеглі ліси.

— Ось, майже прийшли! — каже Йорен. І тоді я помічаю розміщений у самому серці природи — поруч дзюркоче потічок — найгарніший будиночок з усіх, які я колись знала.

Усередині пахне свіжоспеченим хлібом, і я на радощах ледь не підстрибую.

— Кларо! У нас гостя!

Йорен підбадьорює мене усмішкою. Та коли з’являється його дружина, на її обличчі не видно особливої втіхи.

— Це ти, Йорене? — її голос тремтить.

— Натрапив на неї на верхньому полі. Дідько, мало не підстрелив.

— Перепрошую за моє безцеремонне вторгнення! — кажу я, сподіваючись якось її заспокоїти. — Я Мерріан.

— Ти одна з тих розбійників? — Клара впирає руки в боки й видно, що вона дуже сердита. — Прийшла вкрасти в нас ті крихти, що залишилися?

— В жодному разі! Стривайте, невже тут є злодії?

Для таких, як мій батько, Четвертий — аніскілечки не ласий шматок. Що їм тут грабувати?! Назбирати хіба гарненький букет квітів.

Клара та Йорен перезираються.

— Гадаю, час вечеряти! — промовляє Йорен. — На повний шлунок балакається краще!

Клара досі вагається. Вона зупиняє погляд на моєму обпеченому зап’ясті і невдоволено киває.

— Прошу до столу! — підкреслено сухо каже вона. — Томасе, вечеря готова!

Йорен проводить мене через кухню, і коли я вже присаджуюсь за велетенський стіл, повз мене прошмигує мале хлоп’я. Опускаю погляд — і стрічаю пару величезних карих очей, які втупилися в мене з-під рудої, як у мами, кучми волосся. Судячи з його зросту, прикидаю, що він бачив не більше семи зим.

— Хто ти? — у запитанні аніскілечки злості, лише дитяча цікавість.

Я всміхаюся:

— Мене звати Мерріан. А ти Томас?

Його очі розширилися, ніби я — справжня чародійка.

— Ти знаєш, як мене звати?

— Боже ж ти мій! Дівчина просто почула, як я тебе кликала! — вигукує Клара, лагідно направляючи свого сина до його місця і подалі від мене. — Нічого надзвичайного!

Але Томас не зважає на її слова. Скидається на те, що я здобула собі маленького друга на все життя.

Не скажу, щоб стіл гнувся від наїдків, та я в житті не куштувала такої смакоти. Поряд зі свіжим хлібом стоять овочі прямісінько з городу, підсмажені до солодкавості та хрусткості, а поряд — миска картопляного пюре. Голод, про який я і не здогадувалася, завиває у мені, мов дикий звір, однак змушую себе заспокоїтись і брати їжу маленькими порціями, навіть меншими, ніж зазвичай. Клара не спускає з мене свого орлиного ока. Здогадуюся, що в неї з Йореном море запитань до мене і вони чекають не дочекаються, поки син вийде з-за столу.

Коли тарілки спорожніли, а стола прибрали, Йорен пропонує Томасу погратися надворі.

— А можна Мерріан піде зі мною?

Йорен цілує сина в чоло:

— Трішки згодом. Спершу ми з мамою хочемо з нею побалакати.

Томас співчутливо дивиться на мене:

— Не хвилюйся! Я постійно потрапляю у халепи, проте вони мене все ще люблять.

Я аж заливаюся сміхом, отак втішив мене малий.

Коли хлопчик пішов, Йорен відкидається у кріслі, щоб як слід мене роздивитися, а дружина ставить перед ним кухоль елю.

— Що ж, Мерріан, ми вже з’ясували, що ти не з цього Острова, тож звідки?

Клара вдає, що не помічає нас, пораючись собі біля раковини, хоч насправді ловить кожне слово.

Перед тим, як відповісти, я відточую кожне слово, намагаючись нікого не образити і не підставити під удар — ні себе, ні їх.

— Ви безмежно добрі до мене, тому не хочу вас дурити. Я не можу сказати, звідки прийшла. Повірте, краще вам цього не знати.

Йорен хмуриться, тож я продовжую:

— Однак, запевняю вас, що в мене немає жодних поганих намірів. Просто мені потрібно почати все спочатку; я хочу спокійного життя.

— В такому разі тобі не варто було сюди йти! — відрубує Клара перед тим, як згадати, що вона не мала втручатися.

— Приєднаєшся до нас? — Йорен звертається до дружини, усміхаючись. Вона кидає посуд і сідає навпроти мене.

— Чому не варто? — я прагну зрозуміти, чому вона не хоче, щоб я тут жила. — Я завжди гадала, що цей Острів тихий та мирний.

— Тепер уже ні! — кидає Клара.

Дивлюся на Йорена, сподіваючись почути більше.