Читати книгу - "Крізь пекло, Валерія Дражинська"

Повертаючись додому, я відчувала, що за мною спостерігають. Відчуття було неприємним. Та ще подзвонив батько та наказав перший час сидіти вдома. Злити його не хотілося, довелося послухатися. Привіт, старе нове життя під наглядом!

Захотілося побачити Влада, він знав більше, ніж говорив, я була в цьому впевнена. Хоча, якщо добре подумати, він узагалі мені до пуття нічого не говорив.  Ні, звісно, наші милі бесіди від самого початку були вельми змістовні, але, на жаль, нічого цінного з них винести не можна, принаймні мені. Навіть учора за вечерею, хоча Влад і був сама чарівність, уважний, але розмови були, ні про що, поверхневі, він не переходив на особистості, нічого не розповідав про себе, не питав про мене. І жодного разу не згадав про те, що сталося. Ця людина була для мене цілковитою загадкою! Зазвичай, я могла одразу з упевненістю сказати, як до мене ставитися певний індивідуум - тут же був упевнений глухий кут. Іноді я ловила на собі його задумливий погляд! Але здебільшого відчувалася якась стриманість, наче він себе в чомусь обмежував, але, можливо, я помилялася. Його вчорашня божевільна чарівність та дика сексуальність зводили з розуму, але я пам'ятала і гнів, лють і моторошний страх перед усім цим. Наче в одній людині жили дві абсолютно різні. Але, не дивлячись, ні на що, я хотіла його! Однак знову проявляти ініціативу не поспішала, він сам з'явитися, можливо, і ні, але я сподівалася.

Минуло кілька днів. Влад не з'явився. Сидіти вдома не було вже сил, від нудьги я божеволіла. Спочатку, щоправда, розважала Свєта, але коли тема моєї пригоди вичерпала себе, та подруга помітила похмурий настрій, то просто махнула рукою і втупилася в домашній кінотеатр, лише зрідка зазираючи на кухню за черговою провізією.

Я ж вдалася до важких роздумів ні про що. Батько дав ще тиждень відпустки. Незабаром має повернутися Марта. Я зітхнула, на відміну від батька, вона кістми ляже, але до правди якщо не дійде, то доповзе вже точно.

- У тебе холодильник порожній! - з'являючись на порозі кімнати, заявила Свєта, заважаючи мені розглядати стелю.

- Жерти треба менше, - меланхолійно зауважила я.

Безглуздо потупцювавши на місці, подруга плюхнулася до мене на ліжко і, помовчавши хвилину, видала:

- Може, вип'ємо чогось?

- Я на антибіотиках! - засмутила я її.

- То чому ти з літака вийшла? - несподівано змінила вона тему.

- Я тобі казала - з Мартою посварилася.

- Брешеш ти все! - зробила висновок Свєта та повернулася до екрану.

Брешу! А навіщо? Соромно зізнатися, що закохалася без пам'яті в абсолютно незнайому людину, демонструючи при цьому чудеса феноменальної дурості? Хитким і непереконливим виправданням для мене слугувала новизна відчуттів.

Мій номер він знав та не дзвонив. Можна було, заради пристойності, просто поцікавитися, як у мене справи! Я, зі злістю, схопила телефон з тумбочки та запустила його в стінку. Сенсорна жабка зробила гарний пірует та розкололася на дві частини. Посумувавши кілька хвилин над втратою улюбленого телефону, я витягла сім-карту і потягла Свєту в магазин за новим.

Марта повернулася в понеділок. Впливла у квартиру, мерехтячи золотистою засмагою. Я не без заздрості дивилася на неї. А вона була в підозріло піднесеному настрої.

- Ну, давай, колись! - великодушно наказала мачуха та знущально додала, - донечко!

Цього разу я впоралася в досить-таки короткі терміни, все - таки давалася взнаки практика. Марта слухала, не перебиваючи, щоправда кивала невзначай з якоюсь незрозумілою посмішкою на обличчі. Коли я закінчила, вигляд у неї був скептичний.

- А тепер давай підсумуємо! - медова посмішка мала глумливий вигляд, - незнайома людина рятує від куль, ризикуючи при цьому життям.  Рідкісний екземпляр альтруїзму, але буває! Поліцейський усе-таки! Потім, минаючи всі міські лікарні, відвозить тебе, поранену, кудись за місто в клініку, де ніхто не зможе знайти! Неймовірно точне сприйняття ситуації! Та ще приплюсувати твою ідіотську втечу з літака, виходить доволі..., - Марта театрально скривилася в пошуках відповідного слова, - підозріло, чи що.

- Лізонько! - ненавиджу, коли вона так до мене звертається. - А тепер давай правдиву версію!

Що й треба було довести! Батько не заглиблювався в подробиці, для нього головне - я жива, і знайти Радовського. Марта ж ще той індивідуум!

- Я закохалася! - зітхнувши, відповіла я. Відстрілюватися не було сенсу.

Як і очікувалося - така новина відволікла мачуху від усіх згаданих її раніше нестиковок.

- У поліцейського? - округлила вона очі та сама ж відповіла, - Ну, звісно! Чула, є такий синдром рятівника, а в тебе виходить він ніби навпаки - синдром врятованого! Якось так, мабуть! – закінчила невпевнено.  

Її вивернута на виворіт логіка не витримувала жодної критики!

- Немає такого синдрому! - заперечила я, але вона мене проігнорувала:

- А він що? Відповів на твої ніжні почуття? Це з ним у тебе роман? - у Марти почалося словесне нетримання, - Стривай, який роман? Ти ж поранена в клініці лежала. Хоча! - вона оцінювально оглянула мене, - Ні, навряд чи!

По секундній паузі було видно, що її відвідала нова думка:

- Ти ж із літака вийшла заради нього?!