Читати книгу - "Без зобов'язань, Аріна Вільде"

Мені дуже не хочеться залишати будинок Даміра, тут добре й затишно, а Айк і справді виявляється не таким страшним, як здавалося спочатку, але причин залишатися тут немає. Тому викликаю таксі та їду в орендовану квартиру. Варто переступити поріг, як мене відразу зустрічає Еля. Дивиться на мене з підозрою, ніби здогадується, що я в чоловіка ніч провела.

— Де ти була? Я ж хвилювалася.

Вона зараз нагадує суворого батька. Але, якщо чесно, подруга давно приміряла на себе роль старшої сестри, оскільки досвідченіша й не настільки наївна, як я.

— У готелі заснула в приміщенні для персоналу, а телефон розрядився, — знизую плечима, намагаюся в очі їй не дивитись. Дуже сильно не люблю брехати, але останнім часом тільки це й роблю.

— Ясно. Вирішила, що з навчанням робити? — Еля мені це питання щодня ставить.

— Не нагадуй. Завтра ще один залік, як і казала, все запишу на диктофон. Дістало все, віриш? У мене вже руки опустилися.

— На пари йти не будеш?

Хитаю головою. Завдяки Мирону мене там усі ненавидять. Він син декана, у всіх на доброму рахунку, тому, звичайно ж, йому повірять, а не мені.

Решту дня проводжу за конспектами, але постійно думаю про Даміра. Цей чоловік зачепив щось усередині мене, тяжіння важко не помітити й, здається, я жалкую, що він не проявив наполегливості й не поцілував мене знову. Єдине, що затьмарює — та жінка, з якою він у номер увійшов.

Я все перевіряю телефон, але від нього нічого більше не приходить. Мені стає сумно: ми з ним із різних світів, він бізнесмен, а я студентка на межі відрахування, яка забрехалась своїм батькам. Коли батько дізнається, що мене відраховують, мені краще бути на іншому кінці світу.

Перед сном я все так само гіпнозую телефон, сама писати чомусь більше не наважуюсь, від нього чекаю першого кроку, не хочу бути нав’язливою, але і вранці серед вхідних лише спам. Сумно усміхаюся. Він уже й забув про мене, мабуть.

Я застібаю куртку під саме горло і прямую до метро. Спускаюся в підземку, проходжу турнікети та застрибую у вагон за кілька секунд до того, як двері зачиняються.

Вагон забитий, з усіх боків мене затиснули пасажири. Усе ж таки варто подолати свій страх і піти на курси водіння. Я могла б зараз із комфортом своїм автомобілем їздити до навчального корпусу, замість того, щоб відчувати потилицею чуже дихання. Із завтрашнього дня почну користуватися таксі, проблем із грошима в мене, на щастя, немає.

За одну зупинку до моєї, мене майже зносить потоком людей. Десь між тілами застрягає моя сумка, я намагаюся притягнути її до себе, але вона не піддається. Чорт, так і без гаманця залишитися можна. Усе, вирішено, нехай раніше вставати доведеться й у заторах тягнутися, але буду користуватися тільки таксі.

— Злодійка! — летить поруч зі мною, я оглядаюся на всі боки, намагаючись зрозуміти, хто ж злодійка, а сама так само відчайдушно сумку свою намагаюся до себе притягнути, але, здається, хтось її міцно тримає. — Як вам не соромно! — хтось хапає мене за руку, я злякано скрикую й зустрічаюся поглядом із розлюченою жінкою.

Люди трохи розходяться, і я покриваюсь фарбою сорому. Тому що трохи промахнулася і вчепилася в чужу сумку.

— Вибачте, я випадково, переплутала зі…

— Ви бачили, як вона копирсалася в сумці? — істерично кричить жінка, шукаючи підтримки в пасажирів, і ті, на мій жах, кивають, підтверджуючи це.

Хватка на моїй руці стає сильнішою. Я намагаюся вирватись.

— Здамо її на наступній зупинці патрульним, дістали ці злодюжки! Останнє з кишені витягнуть! — підхоплює чоловік і хапає мене за передпліччя.

Я злякано кручу головою на всі боки.

— Та це непорозуміння, мою сумку затиснуло в натовпі, я її намагалася дістати. Навіщо мені ваші гроші? По мені хіба видно, що вони мені потрібні?

— Тому й не потрібні, що щодня обкрадаєш простих людей! Безсоромна яка! — не закривається тітка, а я прикриваю повіки, заспокоюю себе й переконую, що зараз ми у всьому розберемося.

Але нічого не вдається. Вагоном проходить гомін, що затримали злодійку, зненацька з’являється все більше очевидців того, як нахабно я намагалася розпороти ножем сумку незнайомки. І це попри те, що жодного ножа в мене із собою не було.

Вагон гальмує, і мене, поки я упираюся щосили, виштовхують із нього. Як на зло, просто за кілька метрів від нас проходить патруль.

— Гей! Сюди! Ми злодійку впіймали! Намагалася мене обікрасти! — не вгамовується жінка. Я вже не пручаюсь, сумирно стою на місці й чекаю, поки троє чоловіків у формі до нас наблизяться.

Вони окидають нас поглядами, уважно слухають розповідь незнайомки та чоловіка, що досі мене не відпускає, потім у розмову вступаю я, намагаючись довести, що все не так було. Але ще троє «очевидців», що вийшли з нами на зупинці, в пух і порох розносять мою версію. Тому я опиняюся в поліційній машині. Навряд чи мене посадять, адже я нічого не вкрала, але адмінпротокол обов’язково складуть.

— Проведеш три дні у клітці, буде тобі наукою, — випльовує один із них, підштовхуючи мене всередину будівлі.

— Чекайте, які три дні? Я не можу, у мене навчання, — безглуздо плескаю віями. А потім вимагаю: