Читати книгу - "Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут"

Ну нічого. Це доросле життя. Нехай звикає.

Може, потім поговорю з ним ще раз. М’якше. А то зовсім залякала.

Але тільки-но входжу в офіс, як серце завмирає. У грудях стає порожньо й тяжко.

Тому що я бачу Микиту.

Він стоїть, спершись на стійку рецепції, схилившись до адміністраторки Насті, і щось розповідає, проникливо дивлячись їй просто в очі. Та з рум’янцем на щоках манірно хихикає. Подається вперед, від чого лацкани жакета трохи розходяться, оголюючи мереживну білизну.

Упс. Схоже, у нашої Насті під жакетом лише бюстгальтер.

А Микита спокійно поправляє її жакет.

Я бачу, як його пальці торкаються засмаглої шкіри дівчини. На перший погляд, абсолютно випадково. І з недбалою ласкою ковзають униз, до ямки між грудей.

У мене в грудях починає колоти.

Треба дихати. Мені просто треба дихати.

Скидаю підборіддя і прямую до них. Одягаю ділову усмішку.

— Доброго ранку, — киваю обом без зайвих емоцій.

І, не збиваючись із кроку, тупаю до ліфта.

Начхати. Нехай робить, що хоче. Адже я його сама послала.

Щоправда, на роботу. Але це вже не має значення.

До вечора в мене все з рук падає. То ручку впущу, то папери розсиплю.

Відчуття, ніби все життя летить до біса. А почалося все з тих безглуздих запонок, які так і залишилися валятися на моєму столі в кабінеті. Тому самому столі, де в мене був дахозносний секс.

До речі, перший за останні пів року.

А потім ще гаряче продовження в моєму ліжку.

Безперечно, у цьому вся річ. Навіть руки досі трохи тремтять, а тіло переповнює приємна слабкість. І водночас відчуваю приплив енергії. Так і хочеться літати.

Загалом дивні відчуття.

— Діано Георгіївно, — до кабінету стукає Олег Миколайович.

— Заходьте, — запрошую його. — Що трапилося?

— Мені терміново треба від’їхати. Звіти до податкової здати, — він витирає піт із чола.

— Їдьте, звичайно, могли б і не питати.

— А що зі стажистом робити? Він же зі мною сидить.

— Візьміть його із собою.

Намагаюся, щоб голос звучав по-діловому рівно. Але зрадницький жар приливає до щік.

Стажист — адже це Микита. Не можна забувати про це. Я і так впала нижче нікуди.

— Виключено! Я службовою машиною їду, там, крім мене, ще троє і водій. Славського просто нема куди посадити. Може, ви його чимось займете?

Пропозиція мені не подобається. Я кручу в руках олівець, вдаючи, що обмірковую рішення.

Нарешті важко видихаю:

— Я надто зайнята. Дайте йому самостійну роботу. Нехай вибудує графік доходів-витрат по днях, місяцях та кварталах із початку року. Відділ аналітики давно вимагає, ось хай ваш стажист і займеться.

Ця робота не потребує особливих знань, але нудна й кропітка. Микиті доведеться побігати, щоб отримати потрібні документи. А я тим часом впевнена, що він зайнятий.

— А якщо не впорається? Потім усім відділом його помилки шукатимемо? — хмуриться Миколайович.

— Якщо не впорається, то переробить. Але я в нього вірю, він хлопець тямущий. До того ж, — роблю паузу, наголошуючи на подальших словах, — після стажування він цілком може залишитися в нашій філії. Отже, ростимо для себе. Ви все зрозуміли?

Десь у глибині душі я все ж таки не довіряю Микиті. Особливо після ранкової сцени. Але і вплинути ні на що не можу. Особисте життя — це особисте життя. Мої образи та амбіції не повинні заважати роботі. Якщо після стажування він вирішить залишитися тут, то мені доведеться змиритися.

Хоча я б із радістю з ним попрощалася.

— Зрозумів, Діано Георгіївно, — киває Миколайович. — Але як його самого в кабінеті залишити? Там же печатки й документи…

Він має рацію. Стажист — це вам не відповідальна особа. Якщо щось трапиться, претензії йому не пред’явиш. А в кабінеті Миколайовича повно цінних речей. Узяти хоча б новенькі монітори, тільки нещодавно закуплені для нас головним офісом.

Та й техніка безпеки не дозволяє залишати стажистів самих.

— Гаразд, нехай іде сюди, — неохоче погоджуюсь. — У мене в кабінеті повно місця. Буду за ним приглядати.

Звісно, мало приємного бачити його після ранкової сцени в холі. Але я просто вдам, що між нами нічого не було. Ні цієї ночі, ні ульотного сексу. О так, і ми не задовольняли одне одного ротом, стоячи перед дзеркалом. Мені все наснилося.

— Добре. Я зараз його попереджу.

Задоволений Олег Іванович покидає мій кабінет.

Я ж із роздратуванням відкидаю олівець. Як складно вдавати холоднокровність, коли всередині все вирує!

Ну, ховатися від Микити я в жодному разі не збираюся.

Швидко роблю заявку до айтівідділу, щоб принесли мені до кабінету додатковий комп’ютер та під’єднали до корпоративної мережі. Адмін відповідає, що протягом десяти хвилин усе буде зроблено. От і чудово.

Відкидаюсь у кріслі й на хвилинку прикриваю очі.

Спокій, Діано, тільки спокій.

Стукіт у двері.

Я випростовуюсь, думаючи, що це техніки, але на порозі стоїть Микита. Руки в кишенях, на обличчі байдужий вираз. Знуджений погляд дивиться повз мене.

— Добридень. Мене до вас відправили.

— Проходь, — киваю на стілець на самому кінці столу. — Зараз тобі все принесуть. Сьогодні тут працюватимеш.

У моєму кабінеті два столи, з’єднані у вигляді літери «Т». За одним із них я працюю, а другий — довший, призначений для зборів чи планувань усередині відділу. З кожного боку від нього поміщається вісім стільців. Микита мовчки сідає на крайній. Дістає телефон і заглиблюється у вивчення екрана.

Я ж не можу позбутися спогадів, як він цілував мене. Тілом пробігає жарке тремтіння. Внизу живота все солодко стискається.

А може, повторити те нічне божевілля?

Ох, Діано Георгіївно, ти точно збожеволіла!

Він, мабуть, зауважує, що я дивлюся на нього. Тому що раптово усміхається і з їдким холодом у голосі каже: