Читати книгу - "Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
За нещасною істотою простягалася пара брудних, смердючих крил. Вони були не більш як два метри від кінчика до кінчика. Під поглядом Айзека вони привідкрилися, спазматично здригаючись і сіпаючись. З кожним порухом із них скрапував гній.
Створіння відкрило дзьоб, і під ним Айзек помітив губи, які формували слова, а над ними — ніздрі. Дзьоб був лише грубо зробленим додатком, причепленим над носом і ротом, наче респіратор, зрозумів він.
— Дозвольте розповісти вам про те, як я ширяв у повітрі зі своєю здобиччю... — почало було жалюгідне створіння, однак Айзек зробив крок уперед і підняв руку, щоб зупинити його.
— Заради богів, годі! — вигукнув він. — Не треба цього... сорому...
Удаваний ґаруда незграбно позадкував, налякано моргаючи.
За ґратами запанувала тиша.
— У чому справа, командире? — зрештою прошепотіла істота за ґратами. — Що я не так зробив?
— Я прийшов подивитись на блядського ґаруду, — прогуркотів Айзек. — Ти за кого мене вважаєш? Ти Пороблений, друже... це кожен дурень зрозуміє.
Великий мертвий дзьоб клацнув — чоловік облизав губи. Його очі нервово дивилися то туди, то сюди.
— Заради Джаббера, пане, — благально прошепотів він. — Не йдіть жалітися. Це все, що в мене є. Ви, вочевидь, освічена людина... Більшість нічого ближчого до ґаруди за мене в житті не побачать... Вони тільки хочуть трохи послухати про полювання в пустелі, побачити людину-птаха, а я цим заробляю на життя.
— Бог з ним, Айзеку, — прошепотіла Дерхан. — Не гарячкуй.
Айзек був невимовно розчарований. У голові він вже підготував список запитань. Він точно знав, як мав дослідити крила, яка взаємодія м’язів і кісток його цікавила. Він готовий був заплатити кругленьку суму за дослідження, готовий був запросити Ґеда, щоб той запитав про Цимекську бібліотеку. Його пригнічувало, що натомість зустрівся з наляканою, хворою людиною, котра грала роль за сценарієм, що осоромив би навіть найбездарніший театр.
Його злість притлумлювало співчуття, коли дивився на жалюгідну постать. Схований у пір’ї чоловік нервово стискав правою рукою ліву і знов розтискав. Щоб дихати, йому доводилось відкривати той недолугий дзьоб.
— А щоб йому, — тихо вилаявся Айзек.
Дерхан підійшла до ґрат.
— Що ти зробив? — запитала вона.
Чоловік знов оглянувся, перш ніж відповісти.
— Крав, — швидко сказав він. — Мене впіймали, коли я намагався вкрасти стару картину з ґарудою в якоїсь старої суки в Хнумі. Коштує цілий статок. Магістр сказав, що як мене так вражають ґаруди, я можу... — йому на мить перехопило дихання, — я можу сам стати ґарудою.
Айзек бачив, що пір’я на обличчі було безжально увігнано в плоть, безсумнівно, прикріплене підшкірно, щоб його було занадто боляче виймати або навіть думати про таке. Він уявляв, як відбувався процес, пір’їна за нестерпною пір’їною. Коли Пороблений злегка повернувся до Дерхан, Айзек побачив у нього на спині потворний клубок затверділої плоті, де ті крила, мабуть, відірвані в якогось кібця чи грифа, зчепили із людськими м’язами.
Нервові закінчення скріпили довільно й безглуздо, і крила рухалися тільки у спазмах довгої, затягнутої смерті. Айзек поморщив носа від смороду. Крила на спині Поробленого повільно гнили.
— Тобі боляче? — запитала Дерхан.
— Вже не дуже, пані, — відказав Пороблений. — В будь-якому разі, мені пощастило, що в мене є це, — він показав на намет і ґрати. — Є з чого харчуватися. Тому, як ваша ласка не говорити босу, що ви мене розкусили, буду капець який вам вдячний.
«Невже більшість людей, які сюди приходили, справді приймають цю огидну шараду? — подумав Айзек. — Невже люди такі марновірні, аби думати, що щось настільки недолуге могло б літати?»
— Ми нічого не скажемо, — пообіцяла Дерхан. Айзек коротко кивнув, погоджуючись. Він аж кипів від жалості, люті й огиди. Він хотів піти.
За ними зашелестіла штора, і в намет увійшла група молодих жінок, які сміялись і пошепки обмінювалися непристойними жартами. Пороблений поглянув на них через плече Дерхан.
— A! — голосно сказав він. — Відвідувачі з цього чужого міста! Підходьте, сідайте, послухайте оповіді з жорстокої пустелі! Побудьте трохи з мандрівником із далеких-далеких країв!
Від відійшов від Дерхан і Айзека, благально на них дивлячись. Нові глядачки взялися радісно й зачудовано галасувати.
— Політай для нас! — вигукнула одна з них.
— З превеликим смутком, — почули Айзек і Дерхан дорогою назовні, — мушу сказати, що погода у вашому місті надто сувора для таких, як я. Я застудився і тимчасово не можу літати. Але зостаньтеся на хвильку, і я вам розповім про краєвиди з безхмарних небес Цимека...
Вони запнули штору на виході й уже не могли розібрати слова.
Айзек дивився, як Дерхан робить нотатки.
— Що, будеш подавати? — спитав він.
— «Пороблений, що змушений через тортури магістра жити як експонат зоопарку». Я не напишу, якого, — відповіла вона, не відриваючи очей від блокнота. Айзек кивнув.
— Ходімо, — тихо мовив він. — Куплю-таки тобі солодку вату.
— Тепер я в довбаній депресії, — з важким серцем сказав Айзек. Він одкусив нудотно-солодку масу, яку ніс. Хмаринки цукрових волокон причепилися до щетини.
— Так, але ти засмучений через те, що зробили з тим чоловіком, чи через те, що тобі не вдалося познайомитися з ґарудою? — запитала Дерхан.
Вони пішли з шоу химер. Обоє жували цукрову вату, проминаючи крикливо-барвисту територію ярмарку. Айзек замислився. Його дещо збентежило запитання.
— Ну, думаю... мабуть, через те, що мені не вдалося познайомитися з ґарудою... Але, — додав він на свій захист, — я б і наполовину не засмутився, якби це була просто афера, хтось у костюмі, щось таке. Що мене справді зачіпає за живе — це довбана ницість усього побаченого.
Дерхан замислено кивнула.
— Знаєш, ми могли б ще походити, — сказала вона. — Десь тут має бути якийсь
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чайна М'євіль. Вокзал на вулиці Відчаю», після закриття браузера.