Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Я ніколи не святкував уродин. Рік починався першого січня, а закінчувався тридцять першого грудня, і десь між цвітінням тюльпанів і першими зачервонілими ягодами на черешні позаду автостанції — день, який нічого не означав. Один із багатьох, яких у році триста шістдесят п’ять. Він губиться в буянні прокинутого життя, тоне в зелені. Шелест молодого листя заколисує його, загойдуючи, мовби загоюючи.

З віком людина починає боятися цієї пори — весна нагадує їй про те, що ніколи не повториться. Осінь раптом здається спокійною і гармонійною. Зима, коли сніг та ожеледь, перетворюється з утіхи, якою колись була, на виклик. А літа мовби немає — лише календар на стіні нагадує, що воно позаду.

З дзеркала на мене дивиться лице старця. Я бачу його щодня, сьогодні воно видається мені не моїм, наче хтось чужий витріщується на мене — втомлено, недовірливо, налякано. Колись воно було молодим. Колись усі ми були юними...

Історія не знає умовного способу. А ще вона така сама абстрактна, як математика. Досить піддати її випробуванню людиною, як вона розсиплеться на порохно. Жодні історичні концепції нічого не варті — вони не здатні розповісти про почуття, тривоги, випробування. Через мої руки перейшли десятки підручників — ні один не виражає людського болю. А без нього немає історії. Історія — рана, що не загоюється. Її не зцілиш ні словом, ні мовчанням.

Чи бачив хтось підручник, який мовчить? Я такого не знаю. Історія — велика навчителька життя. Маґістра віте... Цими словами Цицерона я впродовж десятиріч починаю читання курсу світової історії. Що змінилося за дві тисячі років, відколи їх уперше озвучено? Ви скажете — все, я заперечу — нічого. Скільки губ процитувало їх переді мною? Який вони мали вигляд і як складалося їхнє життя? Що я знаю про них?

Колись я вірив у ці крилаті слова; що старшим ставав, то більше назбирувалося сумнівів, але я й далі тримався за них — механічно, за звичкою, як за молитву. Сьогодні я впевнений у їх нісенітності. Красива фраза — не більше; виточена, як і все, що виходило з-під пера цього оратора, яким я непомалу захоплювався. Воно засліплювало мене, мов позолота. Вишуканий надгробок із чудернацьким ліпленням і янголами над великою братською могилою. Авжеж, це і є вона, історія, — велетенська могила, над якою ми стоїмо.

Чи могло все скластись інакше? Якби мій батько одружився з якоюсь іншою жінкою, що було би тоді? Що було б, якби того недільного дня, про який я нічого не пам’ятаю, злива завадила моїй матері вийти зі мною до парку? Невже все подальше життя залежить від одного-єдиного збігу? Якби я не зустрівся з Богданом, мене не віддали б до тієї самої школи, і я запевне не зустрів би її — ту, яку покохав назавжди.

Життя — на долоні. Я не маю чого приховувати. Розказуючи про когось, найбільше ми розповідаємо про себе. Те, як ми розповідаємо, розповідає про нас.

Я стою біля вікна, між моїми пальцями затиснена сиґара — справжня кубинська сиґара, що пролежала багато років за склом, наче сувенір на згадку з далекої подорожі. Хіба життя нею не є? Вона триває довше або коротше, інколи видається, ніби їй не буде кінця, інколи ж вона закінчується, до пуття не почавшись, безглуздо і несподівано, залишаючи рану, якій не зарубцюватися. Це лише так здається. Можна встигнути, а можна проґавити. Щось спонукає йти, ми квапимося, заледве щось усвідомлюючи. Моя подорож добігає кінця.

Одного разу я приніс і поклав її на полицю. Я спостерігаю, як в’ється димок. Сиґара ледь тремтить; чужа рука — стареча, тонка, наче стерлася, шкіра обтягує кістляве зап’ястя. Рука мерця, який помер заживо, він іще пересувається, виходить надвір, відчовгує той самий шлях — не так жваво, як п’ятдесят років тому, і хоча його зустрічають такі самі, як завше, допитливі очі, пройдене щодня більше і більше перетворюється на дорогу в нікуди. Мерцеві немає чого боятися.

Перший у моєму житті тютюн, до того я жодного разу не курив. Я затягуюся і закашлююся, наче підліток, якому дим потрапляє в легені, я відчуваю легке запаморочення, очі ще дужче сльозяться.

Хто я такий? А моє життя?

Димок в’ється вгору, розчиняючись у повітрі. На мене дивляться очі моїх учнів, їх десятки, сотні, тисячі. Вони звинувачують мене в неправді.

Історія має тільки вчора.

Моє ремесло — перебріхування.

Хто в змозі розповісти?

Я розповідаю історію того, хто тривалий час був мені другом. У мене немає бажання щось приховувати. Я не маю наміру, хоч би що, замовчувати. Кожна історія має початок і кінець, її годі змінити. Хтось поставить останню крапку.

Попіл із сиґари падає на підлогу, крихітна купка, що розсипається від доторку до паркету. Від людини залишиться трохи більше.

— Нікому, хто множить на нуль, не минеться.

Я вірив у те, що казав.

Богдан засміявся.

Ми були великими друзями.

Нам було по двадцять із незначним чубком, життя заповідалось, як довгий день, коли щойно зійшло сонце.

Я зростав напівсиротою. Того дня, як батько прийшов по мене, я ще не знав, що всі наступні рази забиратиме мене він, доки якогось дня я піду і повернуся самостійно.

Коли ми переступили поріг, він сказав, що сьогодні ми засинатимемо без мами.

А я все одно чекав, коли вона прийде, і так у чеканні заснув.

Наступного ранку, розплющивши очі, я запитав:

— Де мама?

— Померла.

Батько промовив це тихим, утомленим голосом.

Я зрозумів, що сталося непоправне, однак ще не міг збагнути всієї його незмірності.

Я ще не усвідомлював, що відсьогодні і всі наступні ночі, доки стачить батькового життя, ми господарюватимемо без неї. Що без неї я плакатиму і сміятимуся, і вона не зможе разом зі мною розділяти радість моїх успіхів і розчарування від невдач.

Батько робив усе, щоб замінити мені матір, проте найтурботливіший батько не здатний заступити тієї, якої мені так бракувало!

Поволі ми стали друзями в нещасті. Материна смерть міцніше зблизила нас. І все одно час до часу я не міг втриматись, щоб не сказати цих слів — вони самі вихоплювалися з мого серця:

— Я так хочу побачити її! Щоб мама всміхнулася і я пригорнувся до неї...

Батько так і не привів іншої жінки в наш дім. Він казав, що по-справжньому закохатися можна лише раз, і та, якої це стосувалося, чекає на нього там.

— Де, батьку? — я саме закінчував школу.

— Де немає війн. Де поготів