Читати книгу - "Чотири сезони"

– Реде, я тобі зараз розкажу, що й до чого. У містечку Бакстон є велика сіножать. Ти ж знаєш, де Бакстон?

Я сказав, що знаю. Зовсім поряд зі Скарборо.

– Точно. А на північному краю цієї сіножаті є кам’яна стіна, така, як у вірші Роберта Фроста. І десь біля підніжжя тієї стіни лежить камінь, що на сінокосі в штаті Мен здається геть недоречним. То шмат вулканічного скла. До сорок сьомого він правив за прес-пап’є на столі в моєму кабінеті. У ту стіну його вклав мій друзяка Джим. Під ним лежить ключ. Той ключ відмикає банківську скриньку в портлендському відділенні банку «Каско».

– Оце ти попав, – сказав я. – Коли вмер твій друг Джим, податкова мусила відімкнути всі його банківські скриньки. Через виконавця його волі, звісно.

Усміхнувшись, Енді постукав мене по скроні.

– Тямиш. Здається, у тебе там не желе. Але ми врахували можливість того, що Джим може померти, поки я парюсь на нарах. Та скринька – на ім’я Пітера Стівенса. Раз на рік адвокатська фірма, що стала виконавцем Джимового заповіту, надсилає в «Каско» чек, щоб сплатити оренду сейфа Стівенса.

У тому сейфі – Пітер Стівенс власною персоною – чекає, коли його випустять на волю. Його свідоцтво про народження, картка соціального страхування та водійські права. Так, права прострочені на шість років, бо шість років тому помер Джим, але їх елементарно відновити за п’ять доларів. Там його акціонерні сертифікати, муніципальні облігації, що не підлягають оподаткуванню, і щось із вісімнадцять облігацій на пред’явника, на суму десять тисяч доларів кожна.

Я аж присвиснув.

– Пітер Стівенс замкнений у банківському сейфі в банку «Каско» в Портленді, а Енді Дюфрейн – у сейфі в Шоушенку, – гірко всміхнувся він. – Око за око. А ключ, що відмикає сейф, гроші й нове життя, лежить під брилою чорного скла на сіножаті в Бакстоні. Оце я тобі розказав, Реде, а зараз скажу ще одне. Останні двадцять років, плюс-мінус, я з палкою цікавістю проглядав газети, шукаючи новин про якісь будівельні проекти в Бакстоні. Я все думаю, що одного дня прочитаю, як через те поле прокладають шосе чи будують нову лікарню широкого профілю або ж торговельний центр. Закатають моє нове життя під десять футів бетону чи викинуть у якесь болото з ковшем ґрунту.

– Господи Боже, Енді, – не подумавши бовкнув я, – коли все це правда, то як ти примудряєшся не збожеволіти?

Він знову всміхнувся.

– Поки що на Західному фронті без змін.

– Але можуть минути роки…

– Так і буде. Та, може, не так багато, як розраховує держава й начальник Нортон. Чекати так довго я не можу собі дозволити. Усе думаю про Зихуатанехо й той готельчик. Це все, що я хочу від життя, Реде. По-моєму, це не так уже й багато. Я не вбивав Ґлена Квентина, і своєї дружини теж, а той готель… я не забагато хочу. Хотіти плавати, і засмагати, і спати в кімнаті з відчиненими вікнами й відкритим простором… це не забагато.

Енді жбурнув камінці на землю.

– Знаєш, Реде, – недбало промовив він, – у такому місці… мені потрібна буде людина, яка вміє все дістати.

Я задумався надовго. І найбільшою перешкодою для всіх цих планів, у моїй уяві, було не те, що ми базікали про нездійсненні мрії на засраному тісному тюремному дворі під пильними поглядами вартових, які витріщалися на нас зі своїх постів.

– Я б не зміг, – зрештою визнав я. – Не зміг би звикнути на волі. Я тепер, як-то кажуть, казенна людина. Тут я той, хто може все тобі дістати, ага. Але на волі тобі будь-хто будь-що притягне. На волі, коли тобі треба плакат, чи скельний молоток, чи набір «Корабель у пляшці», ти можеш узяти срані «Жовті сторінки». А тут я – срані «Жовті сторінки». Я б не знав, як починати. Чи з чого починати.

– Ти себе недооцінюєш, – зауважив Енді. – Ти людина, яка самотужки здобула освіту. Власними силами досягла успіху. Доволі видатна, на мою думку, людина.

– Та ну, у мене й атестата шкільного нема.

– Я знаю. Але людину людиною робить не лише шмат паперу. І не лише тюрма її ламає.

– Енді, на волі я б не впорався.

Він підвівся.

– Ти подумай. – Усередині пролунав гудок, й Енді неквапом пішов, неначе вільна людина, яка щойно зробила вигідну пропозицію іншій вільній людині. І на кілька годин лише цього виявилося достатньо, щоб я відчув себе вільним. От що зумів зробити Енді. Зумів ненадовго змусити мене забути, що ми обидва – довічники, стараннями довбодятлів із комісії УДЗ та начальника-псалмопівця, якому Енді Дюфрейн подобався там, де він був. Бо ж Енді був кімнатною собачкою, яка вміла заповнювати податкові декларації. Яка дивовижна тваринка!

Але вже ввечері в себе в камері я знову відчув себе арештантом. Увесь той задум тепер видавався безглуздим, а в уявній картинці, на якій синя вода вихлюпувалася на білий пісок, було більше жорстокості, ніж дурості, – вона риболовецьким гачком встромилася мені в мозок і тепер смикала. Я просто не вмів носити те невидиме пальто так, як його носив Енді. Тієї ночі уві сні мені привидівся великий чорний камінь зі скляною поверхнею посеред сіножаті, камінь у формі велетенського ковадла. Я силкувався підняти камінь, щоб витягти з-під нього ключ. Але клята каменюка була надто здоровенною й не піддавалася.

А десь на відстані валували гончі пси – вони вже наближалися.

І це, напевно, підводить нас до теми втечі з в’язниці.

Звісно, час від часу в нашій маленькій щасливій родині таке коїться. Але розумні люди не перелазять через мур, ні. Тільки не в Шоушенку. Прожектори світять усю ніч, їхні довгі білі пальці промацують відкриті поля, що впритул підходять до в’язниці з трьох боків, і смердюче болото з четвертого боку. Зрідка арештанти-таки перемахують через мур. І їх майже всіх ловлять у світлі прожекторів. А якщо ні, то ловлять, коли вони самі намагаються зловити машину на шостому чи дев’яносто дев’ятому шосе. Якщо хтось пробує пішки перейти поля, його неодмінно помітить якийсь фермер і по телефону повідомить тюремникам місце, де його бачив. Арештанти, які перелазять через мур, дурні. Шоушенк, звісно, не Каньйон-ситі[34], але в сільській місцевості мужика, що скаче сракою по купинах у сірій піжамі, видно, мов таргана на весільному торті.

За багато років (може, це й дивно, а може, й