Читати книгу - "Пані Язикатої Хати, Ялинка Ясь"

-Що думаєш про в'язання гачком? Я кілька років тому кисть зламала, мені лікар порадив джгути плести. Це не дуже складно.

-Спробуй... Тільки справу полюбити треба... Якщо з під палиці - не буде користі!

-Ну, давай з чогось почнемо! У мене вдома... у моєму колишньому будинку, - виправилася вона, - залишилися гачки та нитки, привезу!

-Добре... А ти, господине, точно повернешся? – у голосі охоронниці лунав неспокій.

-Лукеріє! Я клятву дала... І чесно тобі скажу, як є скажу... - Степанида застигла з ложкою, готуючись сказати щось важливе, - у мене немає відторгнення від того, що відбувається. Розумієш? Наче все так і має бути. Звісно, ​​дикувато трохи. Але я звикну. Я гадаю, зможу так жити. Або хоча б спробую! Так що викинь з голови думки про мою втечу!

-Дякую, господине! – щиро подякувала Лукерія.

-Дуже вдячні, панночко! – прогудів Єгорич. По столу гримнуло, а по волоссю протяглося вітерком. Кропивка та Конопатка теж «висловилися».

- І вам, за турботу, дякую! - посміхнулася Стьопка і почала доїдати свій скромний сніданок.

«Нареченого не дивляться очами, его слухають вухами»

            Насамперед пішла Степанія до сільської ради, щоб вирішити тяганину паперову: щоб підказали, як їй будинок на себе оформити, провести світло та  про інтернет дізнатися.

            У приймальні секретаря, коли Стьопка представилася, одразу сказали – «Це вам до мера треба! Давно шукали, чекали». Нова мешканка села «Щастя» сіла на краєчку стільця і ​​міркувала, навіщо її шукали? Може хтось будинком цікавився, купити хотів?

            Роздуми перервалися відчиненими дверима. З кабінету мера вийшли двоє чоловіків.

Дихання зупинилося! В одному чоловікові Стьопка впізнала нареченого номер три, тобто Олігарха, а другий, мабуть, був мер.

            І ось не зрозуміло, чому, але прихопило жінку міцно. «Блін, Лукерія ж казала, що наступного дня стане краще!» Очі у підлогу швидко опустила, руки затиснула колінами і прикинулася статуєю. «Раптом пройде повз і не помітить!»

Якої там! Чоловіки вийшли та завмерли. Обидва. Випросталися, немов вовки, що небезпеку відчули, і одразу очами в Стьопку вперлися.

-Амазонка! Ти? – першим отямився олігарх.

-Д-добрий день! - змушена була підвестися Степанія. В очі олігарху не дивилася, вирішила для безпеки звернути погляд на мера, - а я до вас ... - ох, не варто було на нього піднімати очі! "Мати Василева! Суджений номер чотири!

            Мер виглядав… приголомшливо! Першою, ще більш-менш ясною думкою, було: «І він досі не одружений?!» Високий, статний, гарний. Але найбільше йому підійшло б визначення «мужній».

Стьопка задивилась. Густе каштанове волосся у мера з боків було коротко острижене, а зверху довге, назад зачесане. Брови чорні, насуплені, та так, що очей під ними майже не видно. А борода! Чорна, густа, розкішна! Відразу видно, що власник нею пишається та дбає. 

            Степанія вперше у житті бачила таку гарну бороду і мужика, якому вона настільки личить. Ніс у нареченого був прямим, а губ з-під вусів не видно. Стьопка, на щастя, на них задивилася, тож змогла на ногах встояти.

Одягнений мер був не в костюм, як ведеться, а у водолазку під горло і чорні штани з безліччю кишень, які зазвичай мандрівники носять, з широким ременем із металевою бляхою, а на ногах черевики солдатські. Для завершення образу лише сокири на плечі не вистачало. "А може це і не мер зовсім?"

-Добрий день! - голосом оперного співака привітався мер, - проходьте! До зустрічі, Антоне! Побачимось! – це він олігарху сказав. «Отже, все-таки мер!»

-Амазонка! - ще раз спробував привернути її увагу олігарх-Антон, - я на вас зачекаю, не проти? – «Мабуть, теж ковбасить бідолаху, то на «ти», то на «ви».

-Як хочете... - промимрила Стьопка і на слабих ногах, пройшла повз мера до кабінету. Коли зрівнялася з ним, почулося, що він з шумом втягнув носом повітря.

            «Блін, що робити, що робити? Ну чому у них такий розкішний мер? Чому не дідусь із пузом?»

            Сіла, завбачлива, на самий далекий від столу стілець, майже біля самих дверей. Очі у підлогу опустила, руки на колінах стиснула. А серце гуркотить, груди здіймаються, губи посохли.

Збираючи в купу божевільні емоції, подумала, може вибачитися, завтра зайти? Адже права була Лукерія, на олігарха через добу вона легше відреагувала. Але мер не дав розвинути цю думку, бо присів біля її стільця навпочіпки і співчутливо поцікавився: