Читати книгу - "Король шрамів, Лі Бардуго"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Мені тоді було стільки ж.
Думки про Аліну незмінно завдавали пекучого болю. Ніколаї знав, що повівся як дурень, зробивши їй пропозицію. Але тоді йому більше потрібен був друг, ніж політичний союзник. Принаймні так здавалося.
Зоя відкинулася на стільці й уважно подивилася на хлопця.
— Тільки не кажи, що досі оплакуєш втрату нашої маленької Сонячної Святої?
Звичайно, оплакує. Аліна подобалася йому, мабуть, він навіть закохався. І, напевно, якась нахабна частина його зовсім не сумнівалася, що дівчина відповість згодою. Зрештою, він був король — і непоганий танцюрист. Але вона знала Дарклінґа краще за всіх. Мабуть, відчула, що саме гноїться в Ніколаї всередині. Минали роки, та її відмова досі його мучила.
— Ніколи не вмів нормально тужити, — пожалівся хлопець. — Утім, мені дуже подобається демонструвати власний профіль, зажурено визираючи з вікна.
— Батьки Ельке Марі Сміт однаково видадуть її заміж, напевно, за якогось крамаря. Переконана, король їй більше припаде до смаку.
— Ні. Наступна?
— Наташа Берітрова, — оголосила Зоя.
— Баронеса Берітрова?
Дівчина уважно подивилася на аркуш.
— Саме так.
— Їй п’ятдесят.
— Вона дуже заможна вдова із землями неподалік від Кар’єви, у будь-якій південній кампанії це може бути стратегічно важливою позицією.
— Ні, Зоє.
Назяленскі закотила очі, але взяла інший аркуш.
— Ліннея Оп’єр.
— Ні.
— Ох, заради всіх Святих та їхніх мук, Ніколаї. Ти вже просто капризуєш. Їй двадцять три, її всі вважають красунею, характер спокійний, а ще талант до математики…
Ніколаї пальцем скинув із манжета порошинку.
— Від зведеної сестри я не міг чекати меншого.
Зоя завмерла. Вона сяяла у своїй кефті, наче ікона, а світло від вогню створювало навколо дівочої голови німб. Ніколаї міг присягнутися, що ще не бачив жінки, якій би синій колір личив більше, ніж їй.
— То, виходить, це правда?
— Як і будь-яка історія, — ухильно відповів Ніколаї. Плітки про те, що він байстрюк, ширилися ще до його народження, і хлопець докладав усіх зусиль, щоб змиритися з цим. Та правду про батьків розповів лише одній людині — Аліні Старковій. То чому ж тепер він звіряється Зої? Дізнавшись про все, Аліна взялася заспокоювати його, переконувати, що він однаково стане чудовим королем. Від Зої такої люб’язності чекати не слід. Утім, він однаково висунув горішню шухляду стола й вийняв мініатюру, яка дісталася йому від матері. Вона віддала її перед тим, як хлопця відправили у вигнання, і розповіла, що його справжній батько — фієрданський корабельний магнат, який колись був посланцем у Ґранд-Палаці.
— Усі Святі, — видихнула Зоя, подивившись на портрет. — Схожість…
— Приголомшлива. Я знаю. — Лише очі були інакші — крихітні цяточки блакитного, а не горіхового кольору. Ну і, звичайно, борода. Проте дивитися на мініатюру було те саме, що зазирнути в майбутнє, побачити Ніколаї, котрий став трохи старшим, трохи похмурішим і міг похизуватися зморшками в кутиках очей.
Дівчина кинула портрет у вогонь.
— Зоє! — вигукнув хлопець і кинувся до камінної решітки.
— Що ти за дурень такий? — кинула вона.
Король простягнув руку, та язики полум’я зметнулися вгору, і він відсахнувся; побачивши, як зайнялося крихітне полотно в рамці, хлопець розлютився.
Він рвучко розвернувся до дівчини.
— Ти забуваєшся.
— Цей портрет був як заряджений пістоль, націлений тобі в серце. — Вона тицьнула Ніколаї пальцем у груди. — У серце Равки. І заради чого ти ладен був ризикувати? Заради дурнуватих сентиментів?
Він схопив її за руку, перш ніж Зоя встигла тицьнути ще раз.
— Я не один із твоїх хлопчисьок, з якими можна гратися й виховувати. Я твій король.
Зоїні блакитні очі спалахнули. Підборіддя задерлося, немов кажучи: «Що таке смертний король для королеви, котра вміє заклинати бурю?»
— Ти мій король. І я хочу, щоб ти залишився моїм королем. Навіть якщо ти занадто недоумкуватий, щоб захистити своє право на трон.
Можливо, її правда, але він не збирався цього слухати.
— Ти не мала права.
— Я присяглася захищати тебе. Захищати це королівство. Я мала цілковите право. — Вона висмикнула руку з його долоні. — А що, як Маґнус Оп’єр приїде до Палацу? Або його разом із тобою запросять на якийсь бенкет у Керчі? Людям достатньо буде глипнути на вас, аби…
— Вони однаково знають, — відповів Ніколаї, відчувши, як його раптово накрила втома. — Чи здогадуються. Адже шепотілися ще до мого народження.
— Нам варто подумати про те, щоб вивести його з гри.
Хлопець стиснув кулаки.
— Зоє, ти цього не робитимеш. Я забороняю тобі. А якщо дізнаюся, що ти діяла без мого дозволу, позбудешся звання й решту життя навчатимеш діточок-гриш, як із хмар зробити тваринок.
На мить здалося, наче дівчина зараз змахне руками, і буря розірве цілий Палац на клаптики. Але Зоя присіла в ідеальному реверансі, який однаково не приховував її зневаги.
— Авжеж, мій царю.
— Невже ти справді така жорстока, Зоє? Він ні в чому не винен. Єдиний його злочин — любов до моєї матері.
— Ні, його злочин у тому, що він затягнув твою матір до ліжка.
Ніколаї похитав головою. Нехай Зоя ріже правду-матінку. Звісно, він не міг дізнатися, чи його матір і справжній батько кохали одне одного, але хлопець сподівався, що між ними було щось більше за хтивість і каяття.
Він узяв із забутої таці з вечерею келих із вином і перехилив його.
— Одного дня ти перетнеш межу, а я не буду такий великодушний.
— Тоді ти зможеш закувати мене в кайдани й запроторити в підземелля. — Дівчина перетнула кімнату, забрала з його рук келих і поставила на стіл. — Але сьогоднішню ніч саме ти проведеш у ланцюгах.
Її голос був майже люб’язний.
Ніколаї зітхнув.
— Після сьогоднішнього вечора це буде майже полегшенням.
Він відімкнув двері до своєї спальні. Прислузі було дозволено навідуватися сюди для прибирання раз на тиждень лише під наглядом Толі чи Тамар. Особистого камердинера в короля не було, і про свою гігієну він піклувався самостійно.
Попри те що кімната перетворилася для нього на нічну в’язницю, вона залишалася святилищем і, мабуть, єдиним місцем у Палаці, яке по-справжньому належало Ніколаї. Стіни були пофарбовані в темно-синій колір морських хвиль, карту, що тепер висіла над камінною полицею, він забрав із каюти, у якій мешкав, коли називався Штурмгондом, удавав із себе корсара й розсікав води світового океану на борту «Волкволни». Біля скляної стіни на тринозі була закріплена підзорна труба. Побачити за її допомогою вдавалося небагато — зорі й будинки в горішній частині міста, — проте її наявність сповнювала Ніколаї
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Король шрамів, Лі Бардуго», після закриття браузера.