Читати книгу - "Любов до життя, Джек Лондон"

Едіт Нільсон стикалася з несподіваним на кожнім завороті дороги і навчилася бачити не лише очевидне, але й приховане. Вона зроду не куховарила, а тепер примудрялася учиняти хліб без хмелю й дріжджів і пекти його на сковороді біля вогнища. Коли ж, бувало, виходила остання пригірщ борошна та останній шматок сала, вона й тоді давала собі раду: з мокасинів та клаптів сириці готувала якусь подобу страви, що сяк-так тримала душу в тілі й помагала шкандибати далі. Вона не згірше за чоловіка вивчилася навантажувати коня, а це така праця, що кожному городянинові збила б пиху і надірвала здоров’я,- і знала, яким вузлом треба в’язати одну клажу, а яким іншу. Під зливу вона могла розпалити вогонь із мокрих полін, не втративши ані на хвильку доброго гумору. Одне слово, Едіт Нільсон долала несподіване в усіх його проявах. Однак Велика Несподіванка чекала на неї попереду і то мав бути її найбільший іспит.

Потік золотошукачів ринув на північ до Аляски. Певна річ, що й Ганса Нільсона з дружиною захопив той нурт і порвав до Клондайку. Осінь 1897 року спіткала їх у Даї, але вже без грошей, потрібних, щоб переправити спорядження через Чілкутський перевал і спуститися річкою до Доусона. Тому Ганс Нільсон цієї зими згадав своє колишнє ремесло і неабияк прислужився швидкій розбудові містечка золотошукачів Скагвея.

Він застряг біля самої своєї мети, і цілу зиму душу йому хвилював поклик Аляски. Найбільше вабила його Летуйська бухта, отож літо 98-го року застало подружжя Нільсонів уже в дорозі: вони пливли вздовж покрученого берега великими сиваськими човнами. З ними було кілька індіян та ще троє шукачів. Індіяни висадили Нільсонів у безлюдній затоці миль за сто від Летуйської бухти вивантажили спорядження, а самі вернулися до Скагвея. З Нільсонами залишилися троє шукачів - тепер вони вкупі становили одну партію. Кожен з них уклав рівну частку в купівлю надіб’я, і здобуток малося на гадці ділити нарівно. А що Едіт Нільсон узялася куховарити для всієї партії, то їй належалася така сама пайка зиску, як і чоловікам.

Насамперед прибульці нарубали дерева та збудували хатину на три кімнатки. Едіт Нільсон доручено господарювати. Чоловіки мали шукати золото, що вони й робили і знаходити його, що вони теж робили. Правда, здобич була невелика: їм трапилась не дуже багата на золото місцина, і довгий день упертої праці давав кожному тільки від п’ятнадцяти до двадцяти доларів. Коротке аляскинське літо того року трипало довше, ніж звичайно, і вони, використовуючи добру годину, все відкладали своє повернення до Скагвея, аж поки й спізнилися.

Вони домовилися були з місцевими індіянами, що ті заберуть їх під час своєї щорічної осінньої мандрівки з крамом уздовж берега. Сиваші чекали на білих до останньої хвилини, а тоді вирушили самі. Тепер шукачам лишилося одно - сподіватись якоїсь нагоди. Тим часом вони перекопали до решти ділянку й призапасли дров.

Бабине літо все тяглося й тяглося, аж зненацька, ніби на голос сурми, впала зима. Вона підкралась одної ночі, і, коли шукачі золота прокинулися вранці, надворі завивав вітер, мела сніговиця і замерзла вода. Бурі налітали одна за одною, а в перервах між ними западала тиша, порушувана тільки плюскотом прибою на пустельному березі, де на піску білим інеєм осідали солоні бризки.

У хатині велося гаразд. Золотого піску здобуто на яких вісім тисяч доларів, отож нарікати не було чого. Чоловіки сплели собі лижви, ходили на полювання й поповнювали запаси в коморі свіжиною, а довгими вечорами без кінця-краю гуляли у віст або ж у педро. Тепер, коли вже не було як промивати пісок, Едіт Нільсон доручила чоловікам палити в грубі та мити посуд, а сама взялася церувати їм шкарпетки та лагодити вбрання.

У хатині не чулося ні скарг, ні дріб’язкових сварок, ні лайки, і мешканці її часто казали одне одному, що їм неабияк пощастило. Ганс Нільсон був зичливий і спокійний чоловік, а Едіт віддавна вже викликала в нього щирий захват своїм хистом жити з людьми в злагоді. Гаркі, худий, довгов’язий техасець, хоч і мовчазний та вовкуватий на вигляд, мав на диво товариську вдачу. З ним було неважко дійти згоди, поки хтось не починав заперечувати його теорії, що золото в землі весь час росте. Четвертий член спілки, Майкл Денін, додавав усім веселості своїми ірландськими дотепами. То був високий, дужий чоловік, що міг спалахнути через дрібницю, але ніколи не втрачав доброго гумору, навіть у великій біді. П’ятий і останній, Німчик, самохіть став усім за посміховисько. Бажаючи потішити товариство, він був не від того навіть, щоб удати з себе дурня. Здавалося, він узяв за мету свого життя смішити людей. Жадна поважна суперечка не порушувала миру в хатині. За коротке північне літо кожний із шукачів набув тисячу шістсот доларів, і тепер серед них панувало почуття вдоволення й достатку.

Отоді й сталося Несподіване. Вони щойно посідали снідати. Була вже восьма година (відколи припинили промивати пісок, снідати стали пізніше), але на столі ще горіла свічка, заткнена в шийку пляшки. Едіт і Ганс сиділи кінець столу одне проти одного. З того боку, що від дверей, примостилися Гаркі й Німчик. Місце навпроти них було порожнє. Денін ще не прийшов. Ганс Нільсон, зиркнувши на порожній стілець, повагом похитав головою і мовив, незграбно змагаючись на дотеп:

- Він завше перший коло столу. Дивно. Може, він захворів?

- Де це Майкл? - запитала Едіт.

- Устав раніше за нас і кудись подався,- відповів Гаркі.

Німчикове лице опромінилося лукавою посмішкою. Він давав на здогад, що знає, чому Денін загаявся, і, коли від нього зажадали пояснень, прибрав таємничого вигляду. Едіт зазирнула до чоловічої спальні і повернулася назад. Ганс глянув на неї. Вона похитала головою.

- Він що ніколи не опізнювався до столу,- зауважила вона.

- Нічого не розумію,- мовив Ганс,- Денін завше наминав за трьох.

- Шкода, ох, як шкода! - сказав Німчик і сумно похитав головою.

Їх уже почала тішити відсутність товариша.

- І станеться ж таке лихо! - правив своєї Німчик.

- А що з ним? - запитали всі враз.

- Бідний Майкл! - почули вони у відповідь тужне зітхання.

- То що ж йому прилучилося? - запитав Гаркі.

- Бідолаха забув, що таке