Читати книгу - "Любов до життя, Джек Лондон"

І така велика цікавість була в чоловіків, що вся рада з Клош-Кваном на чолі підвелася і пішла до Кішевого іглу. Він саме їв, однак зустрів їх шанобливо і посадовив усіх за старшинством.

Айкіга і пишалася, і бентежилась, але Кіш був собі геть спокійний.

Клош-Кван переказав те, що розповіли Бім та Бон, і наприкінці сказав суворим голосом:

- Отже, о Кіше, ми вимагаємо пояснити, як ти полюєш. Чи вдаєшся ти до чаклунства?

Кіш підвів очі й усміхнувся.

- Ні, о Клош-Кване. Не хлопчаче це діло чаклувати, і на чаклунстві я не знаюся. Я тільки придумав спосіб легко вбивати білих ведмедів, ото й усе. Придумав я це мізкуючи, а не чаклуючи.

- Тим способом може убити будь-хто?

- Будь-хто.

Запала тривала тиша. Чоловіки дивилися один на одного, а Кіш собі їв.

- А... а... ти розкажеш нам, як саме, о Кіше? - запитав нарешті Клош-Кван нерішучим голосом.

- Так, я розкажу тобі,- Кіш висмоктав мозок з кістки і підвівся.- Це дуже просто. Ось глянь!

Він узяв тоненьку смужку китового вуса і показав усім. Кінці її були гострі, як голки. Він старанно скрутив смужку і затиснув у кулаці. Потім раптово розтулив руку, і смужка враз випросталася. Тоді Кіш узяв шматок китового лою.

- Беремо,- сказав він,- невеликий шматок лою, ось такий, і зробимо у ньому заглибину. Тоді в цю заглибину кладеться китів вус, скручений оце так, а іншим шматочком лою цей китів вус треба накрити і припасувати. А потім треба лій винести надвір, щоб він замерз і зробився як маленька кругла кулька. Ведмідь ковтає цю кульку, лій тане, китів вус із своїми гостряками випростовується, і ведмідь стає слабий, а коли ведмідь стає дуже слабий, то тут його і вбиваєш списом. Це зовсім просто.

Ух-Глук сказав:

- О-о!

Клош-Кван сказав:

- А-а!

І кожен сказав щось на свій кшталт, і всім усе зробилося ясно.

Оце і є оповідь про Кіша, котрий жив за давніх часів на березі Полярного моря. Хлопець не чаклував, а мізкував, і тому хоч виріс він у найубогішому іглу, та зрештою став найстаршим у своєму селищі; і поки він жив, люди мали повний достаток, і ані вдови, ані кволі не плакали ночами з голоду.

Найпростіше помічати тільки все очевидне, і не робити нічого несподіваного. Життя кожної людини - скорше статика, ніж динаміка, і розвиток цивілізації посилює цю тенденцію. Звичне в нашому житті переважає, а несподіване трапляється дуже рідко. Зате вже як воно станеться, та ще як виявиться досить вагомим, непристосовані люди не витримують. Вони не бачать того, що саме не впадає в око, не здатні на несподівані рішення і не можуть припасувати своє помірковане життя до нових, незвичайних умов. Одне слово, коли давнє річище їхнього життя дійде краю, вони гинуть.

Проте є люди, яким щастить вижити. Сильні душею, вони, бувши вихоплені з-посеред явного і звичного, вміють пристосувати своє життя до будь-яких нових обставин, що в них примусом чи випадком опиняться.

Така була Едіт Вітлсі. Народилася вона в Англії, в сільській околиці, де життя плине віддавна заведеним ладом, а несподіване приходить так нагло, що його вважають за неморальне. Едіт рано пішла в найми, а що була молоденькою дівчиною, то, за тим самим віддавна заведеним ладом, стала покоївкою.

Розвиток цивілізації призводить до того, що наше оточення дедалі більше улягає людським законам і стає одноманітне, як машина. Небажане ми усуваємо, а неминуче передбачаємо. Можна захистити себе від дощу й від морозу. Смерть перестає бути явищем страшним і випадковим, а набирає форми заздалегідь усталеного обряду, процесії, що втертим шляхом простує до родинного склепу, де металеві завіси ретельно змащені, щоб не сіла іржа, а з мармуру щоразу стирають порох.

У такому оточенні жила Едіт Вітлсі. Ніяких пригод не було. Бо навряд чи можна вважати за пригоду її мандрівку, вже в двадцять п’ять років, разом з господинею до Сполучених Штатів. Просто звична життєва колія трохи змінила напрямок. Але це була та сама колія - гладенька, добре втерта. Нею Едіт без жадних 3 пригод переправилась через Атлантичний океан, бо пароплав їхній був не вутлим суденцем серед обширу морського, а просторим готелем з багатьма коридорами, що плив швидко й спокійно, підминаючи під свій величезний корпус упокорені хвилі. Океан ставав тихий і одноманітний, як млинове плесо. А на березі їх знову ждала втерта колія, вигідна й респектабельна, забезпечена готелями на кожній зупинці і готелями на колесах між тими зупинками.

В Чікаго, поки господині відкривався один бік життя, Едіт Вітлсі зазнайомилася з іншим, уперше виявивши, хоч, може, й не цілком ще, свою здатність ставати на герць із несподіваним у житті і брати над ним гору. Вона кинула свою пані і з Едіт Вітлсі стала Едіт Нільсон. Ганс Нільсон, емігрант, швед із походження і тесля за фахом, мав у собі той тевтонський неспокій, що завжди жене расу вперед, на захід, шукати великих пригод. То був м’язистий, кремезний чоловік. Не мавши багатої уяви, він проте, відзначався незвичайною заповзятливістю, а чемність і відданість його були до пари величезній фізичні силі.

- От попрацюю добре й складу грошенят, тоді подамся до Колорадо,- сказав він Едіт другого дня по весіллі

І за рік вони опинились у Колорадо, де Ганс Нільсон уперше побачив золоті копальні й заслаб на золоту гарячку. Шукаючи золота, він переїхав Дакоту, Айдахо та Східний Орегон і далі дістався до гір Британської Колумбії. В таборі й дорогою Едіт Нільсон увесь час була з чоловіком, ділячи з ним його щасливі години, його нестатки і його працю. Дрібну ходу міської жінки вона змінила на широку ступу верховинки, а ще навчилася сміливо дивитись у лице небезпеці, назавше звільнившись від того панічного ляку, породженого нерозумінням обставин, що поймає часом мешканців міста і обертає їх на табун дурних коней, які деревіють із жаху і покірно чекають на свою долю, не пробуючи змагатися з