Читати книгу - "Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов"

— Йдеться не про справу… Йдеться про ставлення.

Шеф повертається спиною до вікна. Погляд його світлих очей поступово змінюється. Тепер він знову теплий, не офіційний:

— Вчора мені хотілося застерегти тебе від надмірної підозріливості. А сьогодні мені здається, що небезпека насувається з протилежного боку… Підозріливість і поступливість — однаково заважають у нашій професії.

— Я не дитина, — кажу трохи нервово. Здається, я справді втомлений.

Полковник легенько всміхається:

— Я тебе й не повчаю, як дитину. Ми розмовляємо. Бувають моменти, і вони нам обом відомі, коли хочеться діяти на власний розсуд і ризик. Тільки ми, дорогий, не судді. І якщо почнемо вершити правосуддя на власний розсуд замість вести слідство, не знаю, до чого ми дійдемо…

Курю, похнюпивши голову. Все це мені відомо не гірше за інших, хоч у мене на дві зірки менше, ніж у полковника.

Він угадує мій настрій:

— Ти, напевне, думаєш: чого це начальник причепився до мене й читає вголос відомі істини. А тому, що одна справа — щось знати, а зовсім інша — додержуватись того, що знаєш. Просто ти трохи втомлений.

Повертаюсь у канцелярію й знову знімаю трубку, але так і застигаю у цій позі, неуважно дивлячись на телефон. Утомлений?.. Можливо, що й утомлений. Цей принцип, коли тягнеш його на своєму горбі, подеколи стає надто важким. Іноді покладеш його ненадовго в куток, щоб трохи розім'яти плечі… Особливо, коли одна дівчина запросила тебе під свою парасольку і ти в подяку за це робиш усе можливе для того, щоб вона на багато років залишилася сухою… Жива дівчина… І мертвий паскудник… Тобі слово, інспекторе!

Телефонна трубка затиснута в руці. Дивлюсь на неї, наче гадаю, для чого я її зняв. Потім набираю номер.

— Мені потрібна довідка про списки… Вже готова?.. То ви що, чекаєте спеціальної письмової заяви?.. Ясна річ, негайно!

Підводжусь, умикаю лампу й виголошую свій звичний монолог з приводу цього похоронно-жовтого освітлення. Потім підходжу до вікна й задивляюсь на вулицю, яка поступово розчиняється в сутінках, що огортають землю. Звичайно ж, тут нема на що дивитися. Дерева, будинки, люди, що, як завжди, поспішають, — усе це мені знайоме роками. Пейзаж без екзотики, особливо зараз, у розпливчастому Тумані сутінок, і все ж таки є щось тепле й спокійне в цьому пейзажі, всупереч грудневій мряці. Групка дітлахів повертається із школи… Маленька дівчинка несе хліб і, озираючись, відриває скоринку й кладе собі в рот… Кілька чоловіків розмовляють, чекаючи трамвая… Жінки видивляються на вітрини… Це не твій світ. Твій — отой, інший, з розтинами трупів і запахом карболки, вероналом і ножами, з трупами й речовими доказами, кривавими плямами, відбитками пальців… Тим-то ти не можеш дати раду навіть своїй маленькій особистій справі.

Дзвонить телефон. Відганяю геть неслужбові думки й хапаю трубку:

— Так, це я… Авжеж, саме про відбитки пальців… Якщо ви впевнені — то її… Не поспішаю… коли приготуєте…

Натискаю на важіль, сідаю на край столу й закурюю. Отакі справи, моя. дівчинко… Не знаю, чи розумієш ти мене… Потім знову знімаю трубку. Набираю номер:

— Алло, старий… О, так, ти не дід Мороз… З приводу розтину, звичайно ж, не для того, щоб поцікавитись твоїм здоров'ям… Нічого певного? А коли ж?.. І ви також…

Тільки-но збираюсь сказати, які в них черепашачі темпи, як заходить старшина.

— О, нарешті!

Старшина віддає честь, підходить до столу й кладе аркуш паперу. Це дані про людей, яким протягом останнього року видавали під розписку ціаністий калій. Машина працює ритмічно й без перебоїв. Немає потреби в Шерлоках Холмсах і геніальних здогадках.

Беру аркуш і нашвидку пробігаю очима прізвища. Нічого. Перечитую знову, уважніше. Нічого. Е, так, моя дівчинко… Не знаю, чи розумієш ти мене…

— Слухай, — кажу я старшині. — Це нічого мені не дає. Хай приготують повний список і за три попередні роки… І якнайшвидше, розумієш?.. Завтра вранці щоб він був у мене на столі.

Робочий день скінчився. Принаймні для таких, як Паганіні розтину трупів. А мій триває. Хоч і на повітрі. Найперше — ковчег мерця.

Підвал. Кімната Жанни. Килим з породистим левом і зеленим перцем сповнює кімнату екзотикою. Проте мій погляд спрямований на звичайнісіньку плюшеву завіску в кутку. Жінка-водоспад вловлює мій погляд і заперечливо хитає головою.

— Мені стає аж незручно дивитись, як ви бігаєте туди-сюди… — зітхає тітка Катя. — Ні, не приходила моя гультяйка…

Далі — «Варшава». Вищий світ. Пожвавлення. Але Жанни немає.

Відтак — «Берлін» і ще кілька закладів поблизу нього. Потім знову «Варшава». Цього разу щастя всміхається мені, хоч і напівусмішкою: немає нареченої, зате є наречений.

Молодик сидів унизу, в барі. Поринув у роздуми. За чаркою коньяку. Сідаю поруч, намагаючись не заважати йому своєю присутністю. Офіціантка запитально дивиться на мене.

— Чарку коньяку, — кажу я. — Мав випити його ще вчора увечері… Та іноді через усяких типів не можеш навіть цього зробити.

Офіціантка ставить переді мною повну чарку, не звертаючи уваги на мої недоладні скарги. У вік атома нікого не здивуєш своєю неврастенією.

Відпиваю трохи коньяку, й це нагадує мені, що я давно вже не курив. Зробивши й цю справу, дивлюсь у дзеркало, що ними обличкований бар, і несподівано для себе зустрічаюсь поглядом із знайомим женишком. Він ховає очі. Потім, однак, усвідомлює, що так поводитись негарно, й мурмотить щось собі під ніс, здається, «добридень».

— А, студенте!.. — згадую я. — Ви самі? Нічого, це ще й краще. Найбільше полюбляю чоловічу компанію. Жінки тільки псують усю справу. Їм що — аби витягувати з нас грошики. Як Жанна? Щось поцупила?

— Я вас не розумію, — так само невиразно бурмоче Том.

— Маєте незакінчену вищу освіту, а не розумієте. До речі, що ви там вивчаєте, якщо не секрет?

— Право…