Читати книгу - "Інспектор і ніч. Бразільська мелодія, Богоміл Райнов"

в його срібному сяйві, як на поштових листівках часу моїх шкільних років. Обличчя дівчини було невиразно білим, що аж ніяк не затьмарювало його краси, а губи ледь-ледь усміхалися. Мені здалося, що вона сміялася з моєї нерішучості. Тому я нарешті зважився дати їй маленький урок:

— Як ти дивишся на те, щоб ми побралися, ти і я, га?

Вона засміялася. Неголосно, майже нечутно. Потім подивилася на мене й нічого не відповіла.

— Якщо тобі треба поміркувати над відповіддю, краще не роби цього. Немає рації.

Цього разу вона засміялася голосніше. Але знову не відповіла.

— Не бачу нічого смішного, — похмуро зауважив я.

Тоді вона нарешті озвалася:

— Я весь час думала: чи скажеш ти про це і як саме? І була впевнена, що скажеш саме так. Все одно що: «Як ти дивишся на те, щоб ми пішли випити по кухлю пива, га?»

— Ну, гаразд, припустімо, що ти дуже прониклива. Але ти не відповіла на моє запитання.

— І не збираюсь відповідати, — знову засміялася вона.

— Правильно, не відповідай. Немає рації.

Усе й без того було зрозуміло. Вона схилилася до мене й поклала руки мені на плечі. Я спробував визволитися: не треба мене втішати. Але руки ще тепліше пригорнули мене, і потім усе переплуталося, бо я відчув на своїх вустах її вуста.

— Ти доросла дитина, — згодом сказала вона.

— Надто доросла. Сорокалітня.

— Це нічого не міняє. Зрілі люди не приймають серйозних рішень після п'яти прогулянок біля моря…

— Не п'яти, а восьми.

Дівчина знову посміхається:

— Знаю, що восьми. Але це нічого не міняє.

Пізніше, коли ми поверталися, вона намагалася пояснити мені, як добра вчителька, що я собою являю, наче я не знав себе. Переконувала мене, що я не маю уявлення про неї, що, можливо, я помиляюсь, бо потрапив на двадцять днів у незвичні умови, де все відмінне од того, до чого я звик… Або тому, що я вбив собі в голову, ніби вона чекає від мене освідчення й не треба розчаровувати її… Або ще тому, що я раптом відчув, який я самотній…

— А потім повернешся туди, в місто, у свою канцелярію… І, можливо, подумаєш, що тебе підманули. Я не хочу, щоб ти думав, ніби тебе підманули я й море.

— Я не збираюсь думати про такі дурниці.

Шлях скінчився несподівано швидко. Ми вже були біля її будинку відпочинку, і треба було розходитись. Але з ресторану линула знайома нам обом мелодія, і дівчина сказала:

— Ходімо потанцюємо. Це ж наш останній вечір.

— Саме тому я й не хочу псувати його тобі.

— Тоді просто посидимо…

… Двоє навпроти мене вже надивились одне на одного й підводяться. Моя кава теж уже достатньо охолола. Нашвидку випиваю її й повертаюсь до дрібних клопотів цього світу, безпосередньо до свого невиконаного плану. Виходжу, для більшої зосередженості низько насуваю капелюха й рушаю до ковчега мерця.

З усіх мешканців ковчега вдома лише Катя.

— Немає ще моєї, товаришу начальник… Навіть на обід не приходила…

— Ця дівчина хоч коли-небудь приходить додому?

Катя знизує кістлявими плечима й співчутливо дивиться на мене:

— Отакі вони, теперішні, ніде їх не втримаєш, а вдома — боронь боже! Несерйозно… Хіба це бачено, щоб колись ми…

— Так, так, я вже знаю ваше ставлення до цієї проблеми, — поспішаю спинити водоспад слів. — А навіщо ви приховали від мене, що того вечора Жанна була у Маринова?

Катя від несподіванки роззявляє рота. Несподіванка, можливо, навіть трохи завелика.

— Жанна — у Маринова! Хто вам сказав?

Довірливо нахиляюся до вуха старої:

— Ваша подруга Мара… Жах, яка цокотуха!..

* * *

До кінця робочого дня ще залишається дві години. Час піти у відділ за черговими довідками. Канцелярія моя, як і слід було сподіватися, порожня. Кидаю капелюх на стіл, закурюю й берусь за телефон. Ще не встиг набрати номер, як мене викликають до шефа.

— Ну, що нового? — запитує шеф за своєю звичкою й так само за звичкою показує мені на крісло біля столу.

— Нового чимало… Просуваємось… Принаймні версій уже не так багато…

— Це теж дещо, — посміхається полковник. — Коли кількість підозр зменшується, спрощується завдання.

«Іноді завдання настільки спрощується, що взагалі втрачаєш бажання розв'язувати його», — кажу я, але подумки, бо такій фантазії не місце під час службової розмови.

Коротко викладаю новини. Шеф уважно слухає й уважно дивиться на мене своїми спокійними світлими очима. Потім підводиться й за звичкою спроквола ступає кілька кроків, повертаючись спиною до вікна:

— Ось так. Ти маєш рацію. Поки що сліди ведуть в одному напрямку. Не знаю, чи він правильний, але поки що все йде до одного. Хоч знову кажу тобі: не прив'язуйся до версії. Дій без упередження.

— У мене немає упередження. Навіть, відверто кажучи, я іноді запитую себе, чи варто заради такого закінченого паскудника, як отой Маринов, до того ж приреченого, хворого на рак…

Шеф проти своєї звички уриває мене, наче для того, щоб не дати мені сказати щось недоречне. Голос у нього сухий, зовсім офіційний.

— Варто, про це навіть зайве питати. Варто, хоч і не заради паскудника, а заради принципу, якого ти повинен дотримуватися й застосовувати на практиці.

На цьому, очевидно, розмову закінчено. Треба підводитись. Полковник спиняє мене рукою, його світлі очі уважно дивляться на мене:

— Візьми цигарку…

Беру. Закурюю.

Світлі очі й далі дивляться на мене:

— У тебе втомлений вигляд, Антонов.

— Авжеж!.. Ви ж знаєте, що через мою голову вряди-годи проходили й