Читати книгу - "Спартак"

От що коїлося у душі бідного гладіатора, і тому легко зрозуміти, яке враження справили на нього слова Мірци.

«Я тут, у домі Сулли, — думав нещасний, — усього лише кілька кроків відокремлюють мене від цієї жінки… Ні, не жінки, а богині, заради якої я готовий пожертвувати життям, честю, кров'ю. Я тут і незабаром буду біля неї, можливо, наодинці з нею, я почую її голос, побачу зблизька її риси, її очі, усмішку…» Ніколи він ще не бачив усмішки Валерії, але, мабуть, у неї чудова усмішка, як весняне небо. Усього кілька митей відокремлює його від безмежного щастя, про яке він не тільки не міг мріяти, але яке навіть йому не снилося… Що трапилося з ним? Може, він став жертвою чарівної мрії, палкої уяви закоханого? А може, він божеволіє? Або ж втрачає розум?

Від цієї думки він здригнувся, злякано озираючись і широко розплющивши очі, розгублено шукаючи сестру… її не було в кімнаті. Він підніс руки до чола, ніби хотів стримати скажене биття крові у скронях, розсіяти ману й ледве чутно прошепотів:

— О великі боги, порятуйте мене від божевілля!

Він знову роззирнувся навколо й помалу почав приходити до тями, вивчати місце, де перебував.

Коли Мірца вела його до конклаву Валерії, зовні Спартак уже виглядав спокійним, хоча в його скронях усе ще стугоніла кров. Мірца помітила його блідість запитала:

— Що з тобою, Спартаку? Ти погано почуваєшся?

— Ні, ні, навпаки, ніколи ще мені не було так добре! — відповів рудиарій, слідуючи за сестрою.

Вони спустилися драбинкою (раби у римських будинках завжди жили на верхньому поверсі) і попрямували до конклаву, де на них чекала Валерія.

Конклавом римської матрони називалася кімната, у якій вона усамітнювалася для читання або приймала близьких друзів, вела інтимні бесіди. Сучасною мовою ми б назвали цю кімнату кабінетом. Природно, що вона примикала до покоїв господині дому. У цій кімнаті, вбраній по-східному, було тільки ложе з однією спинкою, на якому лежали м'які пухові подушки в чохлах з білого шовку із блакитною облямівкою. Там стояли ще лави, вкриті шовком, і маленький срібний комодик заввишки не більше чотирьох п'ядей від долівки, на кожному із чотирьох його ящиків були майстерно вигравірувані сцени чотирьох перемог Сулли.

На комоді стояла посудина з гірського кришталю з опуклими візерунками й квітами яскраво-пурпурового кольору.

У ній був підігрітий солодкий фруктовий напій. Поруч стояла порцелянова чаша — весільний подарунок Сулли. Вона була справжнім скарбом, бо коштувала не менше тридцяти, а то й сорока мільйонів сестерціїв. Такі чаші вважалися великою рідкістю й високо цінувалися у ті часи. У цьому відокремленому, спокійному й затишному куточку спочивала на ложі прекрасна Валерія, загорнувшись у білу, найтоншу шерстяну туніку із блакитними стрічками. У півмороку блищали красою її плечі, гідні олімпійських богинь, немов виточені зі слонової кістки, руки, білі округлі, напівголі груди, прикриті хвилею чорного волосся. Спираючись ліктем на широку подушку вона підтримувала голову маленькою, як у дитини, білосніжною ручкою.

Очі її були ледь розплющені, обличчя нерухоме — здавалося, вона спала. Насправді ж вона так заглибилася у свої думки, що ніби перебувала у забутті й не помітила появи Спартака. Вона навіть не ворухнулася після легкого стуку в двері. Обличчя Спартака побіліло, як мармур, а палаючі очі були спрямовані на красуню. Він завмер, занурений у побожне споглядання, що викликало в його душі невимовне, донині ще не відоме йому сум'яття.

Минуло кілька митей. І якби Валерія не забула про все навколо, вона могла б чітко почути бурхливе, уривчасте дихання рудиарія. Раптом вона здригнулася, немов хтось покликав її й шепнув, що Спартак тут. Піднявшись, вона звернула до фракійця своє прекрасне обличчя, що відразу вкрилося рум'янцем, і, глибоко зітхнувши, сказала ніжним голосом:

— А… ти тут.

Вся кров ринула в обличчя Спартаку, коли він почув цей голос. Він ступив до Валерії, відкрив рота, немов збираючись щось сказати, але не міг вимовити жодного слова.

— Хай захищають тебе боги, доблесний Спартаку! — із привітною усмішкою вимовила Валерія, встигнувши опанувати себе. — І… і… сідай, — додала вона, вказуючи на лаву. Цього разу Спартак, вже отямившись, відповів їй, але ще слабким, тремтячим голосом:

— Боги захищають мене більше, ніж я на те заслужив, божественна Валеріє, адже вони посилають мені найбільшу милість, яка тільки може ощасливити смертного: вони дарують мені твоє заступництво.

— Ти не тільки хоробрий, — відповіла Валерія, і очі її засяяли від радості, — ти ще й добре вихований.

Вона раптом запитала його грецькою мовою:

— До того, як ти потрапив у полон, у себе на батьківщині ти був одним із вождів свого народу, чи не так?

— Так, — відповів Спартак тією ж мовою. Він говорив із нею, якщо не з аттичною, то у будь-якому разі з александрійською вишуканістю. — Я був вождем одного з найдужчих фракійських племен у Родопських горах. Був у мене й будинок, і численні череди овець і биків, і родючі пасовища. Я був заможний, могутній, щасливий, і повір мені, божественна Валеріє, я був сповнений любові до людей, справедливий, благочестивий, добрий… — Він на мить замовк, а потім, глибоко зітхнувши, мовив тремтливим од хвилювання голосом:

— І тоді я не був варваром, не був нещасним гладіатором! Валерії стало жаль його, в її душі нуртувало якесь гарне почуття, і, піднявши на рудиарія сяючі очі, вона сказала з неприхованою ніжністю:

— Мені багато й часто розповідала про тебе твоя мила сестра Мірца. Мені відома твоя надзвичайна відвага. І тепер, коли я розмовляю з тобою, мені зрозуміло, що за розумом, вихованістю й манерами ти більше подібний до грека, ніж до варвара.

Неможливо описати враження, що справили на Спартака ці ніжні слова. Очі його зволожилися, він відповів уривчасто:

— О, будь благословенна… за ці співчутливі слова, наймилосердніша з жінок… і нехай великі боги… оберігають тебе, як ти на це заслуговуєш, і зроблять тебе найщасливішою з усіх смертних!

Валерія не