Читати книгу - "Спартак"

могла приховати свого хвилювання — його виказували її виразні очі, часте дихання. Спартак також був сам не свій. Йому здавалося, що він жертва якихось чарів, що він потрапив під владу якоїсь фантасмагорії, сновидіння.

По останніх словах Спартака запала тиша, чутно було лише дихання Валерії і фракійця. Вони були занурені у свої думки. Валерія перша вирішила порушити небезпечну мовчанку й мовила:

— Тепер ти вільний. Чи не хочеш керувати школою із шістдесяти рабів, з яких Сулла вирішив зробити гладіаторів? Він улаштував цю школу в себе на віллі у Кумах.

— Я готовий на все, що тільки ти побажаєш, — адже я раб твій і весь належу тобі, — тихо сказав Спартак, дивлячись на Валерію з виразом безмежної ніжності й відданості.

Валерія мовчки подивилася на нього довгим поглядом, потім встала й, ніби її щось мучило, пройшлася кілька разів кімнатою. Зупинившись перед рудиарієм, знову спрямувала на нього погляд, а потім стиха запитала:

— Спартаку, скажи мені відверто: що ти робив багато днів тому, сховавшись за колоною біля портика мого будинку?

Таємниця Спартака вже перестала бути лише його таємницею. Валерія, мабуть, у глибині душі насміхається над зухвалістю якогось гладіатора, що підняв свій погляд на одну із найвродливіших і найзаможніших римлянок.

Ніби полум'я спалахнуло на блідому обличчі гладіатора, він опустив голову й нічого не відповів. Марно намагався він звести очі на Валерію й заговорити — його стримував невимовний сором.

І раптом він відчув усю гіркоту свого незаслуженого ганебного становища. Він проклинав у душі війну й ненависну могутність Риму. Він стиснув зуби, тремтячи від зніяковіння, горя й гніву.

Валерія наблизилась до нього й ледь чутно, ще ніжніше запитала:

— Скажи мені… що ти там робив?

Рудиарій, не піднімаючи голови, упав перед Валерією на коліна й прошепотів:

— Пробач, пробач мені! Накажи своєму доглядачеві сікти мене різками… Хай розіпнуть мене на Сестерцевому полі, я заслужив на це!

— Що з тобою? Устань!.. — сказала Валерія, беручи Спартака за руку й змушуючи його піднятися.

— Я обожнював тебе, як обожнюють Венеру і Юнону! Клянуся тобі в цьому.

— Ох! — радісно вигукнула матрона. — Ти приходив, щоб побачити мене?

— Щоб вклонятися тобі. Пробач мені, пробач!..

— Устань, Спартаку, шляхетне серце! — сказала Валерія тремтячим од хвилювання голосом, із силою стискаючи його руку.

— Ні, ні, тут, біля твоїх ніг, тут моє місце, божественна Валеріє!

І, схопивши край її туніки, він палко цілував його.

— Устань, устань, твоє місце не тут, — прошепотіла Валерія.

Спартак вкривав палкими поцілунками руки Валерії, а потім підвівся і, дивлячись на неї закоханими очима, повторював, наче у маренні, глухим, ледь чутним голосом:

— О чудова… чудова… чудова Валеріє!..

РОЗДІЛ 6
ПОГРОЗИ, ЗМОВИ Й НЕБЕЗПЕКА

Прекрасна куртизанка, грекиня Евтибіда, лежала на пурпурових м'яких подушках у залі для співбесіди у себе вдома на Священній вулиці, біля храму Януса.

— Отже, — сказала вона, — ти що-небудь знаєш? Чи зрозумів, у чому тут справа?

Її співрозмовником була людина років п'ятдесяти, з безбородим обличчям, зораним зморшками, які погано приховував густий шар рум'ян і білил. За манерою одягатися в ньому одразу ж можна було впізнати актора. Евтибіда додала, не дочекавшись відповіді:

— Хочеш скажу, якої я думки про тебе, Метробію? Я ніколи високо тебе не цінувала, а зараз бачу, що ти й зовсім нічого не вартий.

— Клянуся маскою Мома, мого заступника! — відповів актор писклявим голосом. — Якби ти, Евтибідо, не була прекраснішою за Діану й чарівнішою за Венеру, даю тобі слово Метробія, близького друга Корнелія Сулли, що зберігає цю дружбу вже тридцять років, що я розсердився б на тебе! Якби хтось інший зі мною наважився так розмовляти, клянуся Геркулесом Переможцем, я повернувся б і пішов, побажавши зухвальцеві приємної подорожі до берегів Стікса!

— Але що ж ти робив увесь цей час? Чи дізнався про їхні плани?

— Так: і багато, й нічого…

— Як це зрозуміти?

— Будь терплячою, і я все тобі поясню. Сподіваюся, ти не сумніваєшся в тому, що я, Метробій, старий актор, тридцять років виконую жіночі ролі під час народних свят і володію мистецтвом зваблювати людей. До того ж мова йде про неосвічених рабів, про гладіаторів, варварів. Я, звичайно, зумію досягти своєї мети, тим паче, що маю усе необхідне для цього — золото.

— Тому я й дала тобі це доручення, я не сумнівалася у твоїй спритності, а ти…

— Але зрозумій, о чарівна Евтибідо, якщо моя спритність повинна була виявитися в розкритті змови гладіаторів, то тобі доведеться видобувати цю інформацію в інший спосіб, бо змову гладіаторів ніяк не можна розкрити — її, якщо говорити просто, немає.

— Ти у цьому впевнений?

— Упевнений, цілком упевнений, о найпрекрасніша з дівчат.

— Два місяці тому… так, не більше двох місяців, я мала відомості про змову гладіаторів, що вони об'єдналися в якесь таємне товариство, у них був свій пароль, свої умовні знаки, свої гімни, і що вони готували повстання, подібне до повстання рабів у Сицилії.

— І ти серйозно вірила у можливість повстання гладіаторів?

— Чом би й ні?.. Хіба вони не вміють боротися, не вміють помирати?

— В амфітеатрах…

— Саме так. Якщо вони вміють боротися й помирати на потіху юрби, то чому б їм не піднятися й не повести боротьбу не на життя, а на смерть за свою волю?

— Що ж, мабуть, це правда… і справді була змова… але можу тебе запевнити, що тепер ніякої змови немає.

— Ох, — вимовила з полегкістю прекрасна грекиня, — я, здається, знаю, з яких причин.

— То на краще!