Читати книгу - "Війна з багатоликим звіром"

Вулиці міста заполонила мільйонна бура армія, що стікалася з навколишніх місцевостей. Вона зродилась на полях, луках і в лісах, полишена без догляду, була вдосталь напоєна водою зі ставків, озер та річок. Під час розвідки з повітря територія ПЧХП, інших підприємств, районна лікарня, головпошта й деякі інші об’єкти здавалися мізерними острівцями серед вируючого рудого моря, обложеними фортецями, з яких зараз уже неможливо вибратись: одразу за брамою чекала вірна смерть, від якої могли захистити лише броньовані транспортери й танки.

У цих фронтових умовах особовий склад ПЧХП був розбитий на десять бойових чоловічих груп (що змінювалися щочотири години), охоронців з чотиригодинним відпочинком та шість допоміжних жіночих груп (які цілодобово чергували по вісім годин у допоміжних службах: на кухні та медпункті).

Після навального ранкового наступу мазутові страховиська почали атакувати розміреніше, тактично досконаліше, з більшими інтервалами. Тепер уже не досить було лише чатувати зі зброєю, на яку потвори досі самі наражалися: треба було воювати з кожною потворою окремо.

Бойова група Бімоня після чотиригодинного відпочинку знову опинилася на передовій. Тридцять чоловіків, підтримуючи один одного з флангів, рушила на ворожі шеренги. Чоловіки чимось нагадували різників, до яких безупинний конвеєр підвозив усе нових, оглушених електричним струмом кабанів; кожного треба було розчинити гострим ножем, розробити, і все це мусило тривати не більше кількох секунд. Однак мазутові саламандри не були оглушеними чи підвішеними за ноги, вони спритно наступали й за найменшої неуважності могли звалити й розтрощити будь-кого своїм чотиритонним тілом.

Невтомний Станіслав Бімонь знову й знову замахувався граблями, з точністю хокеїста очікуючи на найзручнішу мить, розтинаючи потвор одним ударом від голови до паху. Тібор Трнка простіше й зручніше встромляв у саламандр свою пилку, після чого досить було лише зо два рази її протягти. А Міхал, знесилений навіть найлегшою зброєю — оборонним луком, змушений був відступити в другий ешелон.

Незадовго до закінчення ранкової зміни Тібор на мить спізнився з ударом, і це виявилося фатальним для нього: триметровому велетневі пощастило збити Тібора на землю, й молодик марно силкувався вилізти з-під нього, аж поки Станіслав розтрощив потвору на шматки, що засіпались у конвульсіях.

Просто з передової вся група рушила до підвалу вмиватися. Забрані сіткою лампи тьмяно мерехтіли в клуб’ї пари, а з душів на втомлених чоловіків, покритих товстим шаром засохлого мертвого мазуту, лилася гаряча вода.

Міхал Роган роздягсь останнім і сором’язливо схрестив тонкі руки на ще не розвинених хлоп’ячих грудях. Я росту тільки вгору і нагадую заморожене курча, думав він про себе. От би мати таке тіло, як у Станіслава!.. Станіслав ніби танцював під душем. А я не витримаю такої гарячої води, знову подумав Міхал. А холодної — взагалі! Вигонистий тридцятилітній Тібор теж був гарний і засмаглий (фігура в нього оформилася, коли він працював на вантажній машині, яку часто доводилось самому ж вантажити). Але в нього починало випинати черево, відколи став водієм директора. В боротьбі з саламандрою він до крові пороздирав коліна й лікті і тепер стогнав од болю, тож Станіслав хотів одвести його до медпункту.

У підземному приміщенні центрального складу були зайняті майже всі похідні ліжка, а молоді співробітники в білих халатах комірників походжали серед поранених (здебільшого у них були подряпини та синці, але були й з переламаними руками, ногами та ребрами). Станіслав Бімонь марно намагався зателефонувати Леоні, яка працювала в районній лікарні, тож відвів забинтованого Тібора до гуртожитку.

На ста дев’яноста матрацах, розкладених на бетонній підлозі гуртожитку — низького складу без вікон, — аж ніяк не могло вміститися п’ятсот чоловік, тож багато хто лежав просто на бетоні. Жінки й чоловіки, прийшовши після зміни, переступали через тих, хто спав на підлозі, й пошепки розмовляли в коридорі.

— Я бачила твого чоловіка в медпункті, — сказала Тіні Триковій молода бухгалтерка.

— Що з ним? Щось серйозне?

— Навряд, інакше його б там залишили.

— Де він зараз?

Тіна рушила в сутінки підвалу, схиляючись над сплячими, намагаючись пізнати чоловіка бодай за чорним волоссям. Раптом чиїсь руки притягли її до себе, і почувся чоловічий сміх. Але то був не Тібор. Тіна рвучко відштовхнула хлопця й перебігла до наступного ряду.

Тібор лежав, заклавши перебинтовані руки під голову. Він умостився між Міхалом і Станіславом, біля самої стіни. Що я маю сказати йому, думала Тіна, адже він не хоче зі мною балакати. Але ось він подивився на мене…

— Що сталось? — пошепки запитала Тіна, присівши навколішки біля Тібора.

— Та нічого, — відповів Тібор.

— Дуже болить?

— Уже ні.

— Сідай, Тіно, — запропонував Станіслав, підводячись зі свого матраца.

— Нікуди не йди, а то після зміни вже не буде куди лягти! Тіна може лягти й біля мене, — сказав йому Тібор, посунувшись так, що жінка змогла лягти поряд.

За двадцять сантиметрів од них лежав горілиць Міхал Роган, його била пропасниця, як після довгого бігу. Треба було піти вслід за Станіславом, розмірковував Міхал. А я взагалі про це не подумав. Треба хоч зараз піти… якщо Тіна прийшла до нього. Але я не можу. Чому ці двоє мовчать? Мабуть, не мають про що говорити — просто змучені обоє, а спати більше ніде. А може, їм не потрібні слова?..

Лежачи поруч притихлого подружжя, Міхал дивився в напівтемну стелю всі чотири години, аж доки його бригада знову вирушила в бій. Настало 7 грудня.

Другий день облоги виявився найважчим. Чоловіки поверталися з передової на чотиригодинний відпочинок, якого давно вже їм не вистачало, до переповненого медпункту прибувало дедалі більше поранених; геть знесилених; особливо страждали літні люди.

Тіна Трнкова