Читати книгу - "Війна з багатоликим звіром"

закінчила восьмигодинне чергування на кухні. Харчі швидко кінчались, настала черга недоторканого запасу консервів і сухарів, з яких кухарі намагались приготувати бодай дві гарячі страви. Бухгалтери, архіваріуси, креслярки та секретарки вперто придумували гуляші з консервів та юшки з подрібнених сухарів.

— Закінчиш сама, Ганко? — запитала Тіна в подруги, що стояла поруч з казаном юшки.

— Звичайно, йди вже. І не забудь причепуритись! — посміхнулася до неї Танка, ще кілька днів тому елегантна заступниця директора, а тепер спітніла кухарка в завоженому фартусі.

Зачісуючись на бігу, Тіна поспішала, щоб до закінчення зміни бригад знайти вільне місце в підвалі-гуртожитку. Всі матраци, як завжди, були зайняті, але вночі, коли третя чоловіча бригада вирушила в бій, звільнились одразу тридцять матраців, і Тіна вибрала найціліші та найчистіші.

Опівночі з умивальні повернулась Бімоньова бригада. Тібор звик ще з порога видивлятися підняту руку Тіни. Він швидко підійшов до дружини, ліг біля неї й за хвилину вже спав.

Далеко не всім так пощастило. Крім змінної бойової групи, до переповненого гуртожитку збиралися випущені з медпункту, а ще жінки з допоміжних бригад. Люди никали в сутінках і шукали собі місця. Молоді швидше доходили згоди й ділили один матрац на двох. Звідти чулися чоловічий шепіт або жіноче хихотіння — але тільки на мить: у цій величезній нічліжці панували безневинні стосунки, як в альпіністів після виснажливого підйому.

Тіна спокійно заснула, відчуваючи тепле чоловіче плече. Міхал, лежачи біля них, дивився в стелю почервонілими очима, а Станіслав Бімонь, який знову спізнився й не зміг зателефонувати Леоні до районної лікарні, міцно спав на голій бетонній підлозі, підклавши під голову кулак.

На третій день облоги, 8 грудня, на подвір’ї ПЧХП зранку з’явилась озброєна військова колона, і солдати почали роздавати людям наступальні щити Рогана (Р-щити) — легкі, прямокутні трубчасті рами, обплетені колючим дротом. За допомогою звичайних гачків, приварених до рами, можна було з’єднати будь-яку кількість Р-щитів у Р-огорожу якої завгодно довжини.

Після короткого інструктажу перші дві бригади використали нову техніку в бою проти щільних лав триметрових чотиритонних шоколадних потвор. Закривавлюючись, потвори стухали й засихали на шипах щитів.

Чоловіки йшли все далі, знищуючи один за одним ряди ворогів, тепер уже просто на ходу, подібно до того, як ланцюг мотопилки проходить крізь стовбур дерева або комбайн — крізь стіну жита. Так від оборони люди перейшли до наступу.

Вони не висипались, були натомлені й змучені, але з ентузіазмом простували вперед, мов на демонстрації, і рудий мазут танув як сніг у оерезні. То там, то сям чулися жарти: «Хлопці, тримайте мене, бо засну!», «Міхале, біжи по книжку, почитаєш щось кумедне!», «Або про любов!», «Потримайте хто-небудь мій дріт, мені треба почухатись!» Потім усі заспівали і вже до кінця зміни, а потім чотири години відпочинку на матрацах, пустували, як діти.

Але по обіді нікому на передовій уже не хотілось ні співати, ні пустувати. Хлопці здавалися дуже виснаженими… Хоч огорожа, складена з шістдесяти Р-щитів, спрацьовувала, як і раніше, однак кількість рудих збільшилась удесятеро, їхні лави стали щільніші й мобільніші. Незважаючи на те, що люди їх розрізали, як ніж м’яке масло, мазуту ще лишалося тисячі й тисячі тонн. Уже й зроблена з легкого дроту Р-огорожа здавалася важкою, немов була відлита із свинцевих прутів. Кілька виснажених хлопців попадало, їхні місця мусили зайняти інші, з другого ряду, бо пролом Р-огорожі коштував би всім життя.

Люди не мали права відступати або тупцювати на місці, вони йшли вперед, кожен спирався своїм щитом на два сусідні. Просуваючись з великим зусиллям, бійці потроху пройшли до вечора все подвір’я й нагадували тепер не різників, а скоріше бульдозери, що розчищають дикі хащі. Але й руді бились так, наче усвідомлювали вирішальність моменту.

Зненацька їхні лави зупинились і посунули назад. Люди переслідували їх порожнім бетонним подвір’ям до самої брами, перед якою мовчки зупинились. Вулиця нагадувала збірний пункт рудих, там їх гойдалося ціле море.

ТЕРМІНОВО — кризовим штабам усіх ступенів! Контрольний пост на території Північночеського краю повідомив, що сьогодні о 17.00 концентрація мазуту впала нижче від контрольної позначки. Тим самим було досягнуто поворотного моменту: мазутова маса почала зменшуватися. Відтепер можна сподіватися на швидке послаблення її внутрішньої енергії, що наочно виявиться в поступовому його посвітлінні: з шоколадового кольору до золотавих відтінків.

Вранці 9 грудня ми пройшли порожнім подвір’ям до самої брами. Вулиці були заполонені шеренгами мазутових саламандр. Усе було, як і вчора, однак складалося враження, ніби за ніч з ними щось сталося: вони нерухомо стояли, немов дерева у безвітрі, а їхня лискуча шоколадна поверхня на блідому сонці трохи зморщилась і поблякла.

Саламандри, здавалося, зовсім не збираються нападати, тому ми незабаром обережно вийшли за браму, постулявши свої Р-щити дугоподібною Р-огорожею й, готові при найменшому русі саламандр одразу ж відступити назад, спробували вдертися в їхню першу шеренгу.

Коли ми вдаряли щитами, саламандри опадали, мов порожні мішки. Ми атакували другу шеренгу, а далі третю, четверту, Потім цей величезний рудий натовп почав одступати в несамовитому безладі, ніби ота фанатична вища воля, що досі його надихала, вже вичерпалась… Саламандри, кенгуру, морські леви й моржі панічно втікали, зашпортувалися, хитались, падали, деякі вже не підводилися. Здавалось, тепер кожен рух безмежно їх виснажує, завдає болю, і від цього вони починали світлішати просто на очах.

— Коли вони знищили все навколо, то мусили пожирати самих себе, — пояснював Станіслав. — Мазут повинен безперервно збільшуватись, інакше починає зникати. А він уже не збільшується. Ми перемогли!

Це нагадувало варварське винищення моржів на узбережжі. Ми на всьому фронті натискали Р-огорожею на відступаючу в паніці масу. Кілометр за кілометром… Нарешті саламандри зупинилися, бо з протилежного боку вулиці назустріч їм сунула друга Р-огорожа. А коли обидві Р-огорожі нарешті звитяжно дзенькнули, вдарившись одна об одну, ми всі почали вітатися, мов дві бригади прохідників під час стикування тунелю. Наша довга вулиця видавалась тепер суцільним п’ятикілометровим пляжем, вкритим блякло-рудим пилом.

З усіх шоколадних саламандр, що