Читати книгу - "Білий Бім Чорне вухо"

Потім він біг якийсь час за останнім будиночком, аж поки той зовсім зник, біг і далі, тією ж дорогою, бо вона нікуди не звертала. Довго біг. І нарешті, ледве переводячи подих, упав між рейками, витягів и усі чотири лапи, задихаючись і тихенько скавулячи. Надії не лишалося ніякої, не хотілося нікуди йти, та він і не зміг би, нічого не хотілося, навіть жити не хотілося.

Коли собаки втрачають надію, вони вмирають природно — тихо, не ремствуючи, в стражданнях, не відомих світові. Не Бімова справа і не в його змозі зрозуміти, що якби не було надії зовсім, жодної краплини на землі, то всі люди теж померли б з відчаю. Для Біма все було простіше: дуже боляче всередині, а друга нема, та й усе. Як лебідь помирає, втративши кохану, — злітаючи вгору і кидаючись звідти каменем; як журавель, втративши рідну і єдину журавлиху, витягується пластом, розкинувши крила, і курличе, курличе, прохаючи в місяця смерті; так тоді й Бім: лежав, бачив у маренні єдиного й незамінного друга і готовий був до всього, навіть не усвідомлюючи цієї готовності. Але він тепер мовчав. Нема на землі жодної людини, яка чула б, що помирає собака. Собаки помирають мовчки.

Ех, коли б Біму тепер кілька ковтків води! А так, напевне, він не встав би ніколи, якби…

Підійшла жінка. Вона була у ватяному піджаку і ватяних же штанях, запнута хусткою. Дужа, велика жінка. Очевидно, вона спершу подумала, що Бім уже мертвий, — нахилилася над ним, ставши навколішки, й прислухалась: Бім ще дихав. Він так ослаб, відколи попрощався з другом, що йому, звичайно, не можна було робити такого прогону, який він здійснив за поїздом, — це нерозсудливо. Та хіба має значення в таких випадках розум, навіть у людини!

Жінка взяла в долоні Бімову голову й трохи підняла:

— Що з тобою, собачко? Чого ти, Чорне вухо? За ким же це ти так біг, горопахо?

У цієї грубуватої на вигляд жінки був теплий і спокійний голос. Вона спустилася під укіс, принесла в брезентовій рукавиці води, знову трохи підняла Бімову голову й піднесла рукавицю, змочивши йому носа. Бім лизнув воду. Потім, безсило помотавши головою, витягнув шию, лизнув ще раз. Й почав хлебтати. Жінка гладила його по спині. Вона зрозуміла все: хтось дуже близький поїхав назавжди, а це страшно, неймовірно тяжко — розлучатися назавжди, це все одно що ховати живого.

Вона бідкалася Бімові.

— Ось я — теж… І батька, і чоловіка виряджала на війну… Бачиш, Чорне вухо, стара стала… а ніяк не забуду… Я теж бігла за поїздом… і теж упала… і просила собі смерті… Пий, мій хороший, пий, горопахо…

Бім випив з рукавиці майже всю воду. Тепер він глянув жінці у вічі й одразу ж повірив: добра людина. І лизав, лизав її грубі, потріскані руки, злизуючи краплинки, що падали з очей. Так удруге в житті Бім відчув смак людських сліз: вперше — хазяїнові горошинки, а тепер — оці, прозорі, блискучі на сонечку, густо просолені непоправним горем.

Жінка взяла його на руки й знесла з полотна залізниці під укіс:

— Лежи, Чорне вухо. Лежи. Я прийду, — і пішла туди, де кілька жінок метушилися на коліях.

Бім дивився їй услід каламутними очима. Але потім насилу піднявся й, хитаючись, повільно побрів за нею. Та озирнулася, почекала його. Він приплентався й ліг перед нею.

— Хазяїн покинув? — спитала вона. — Поїхав? Бім зітхнув. І вона зрозуміла.

Підійшли вони до тієї групи людей, що працювали. Усі тут були жінки, одягнені так само, як і Добра людина, а збоку стояв і чоловік, у шапці на потилиці і з люлькою в зубах. Він сердито спитав:

— За собакою подалася, Мотре? А хто працюватиме? Ех ти, Мотре, Мотре… Одне слово — Мотря. — І тицяв пальцем у її бік.

Бім уловив: Добра людина — це Мотря. Вона наказала йому лежати на узбіччі, а сама взяла якісь величезні обценьки і вчепилася ними в шпалу разом з іншими жінками.

— Раз-два, нумо! — гаркнув чоловік. — Ще разок! Ще раз! — горлав він, якось аж гордо випнувши груди.

На кожен його вигук жінки відповідали дружними ривками так, що колода підкорялася й повзла за ними, затиснута з усіх боків обценьками. Від кожного такого ривка обличчя в жінок напружувалися, червоніли, а в однієї з них, худорлявої і кволої, навпаки, обличчя блідло й аж синіло. Цю Мотря відсторонила рукою і сказала їй так, як колись казав хазяїн Бімові, відгонячи його:

— Відійди! Спочинь, а то богу душу віддаси. — Й до чоловіка — Ну, кричи, чи що, антихристе!

— Раз-два, нумо! — гаркнув той і, поправивши шапку, почав виводити, неначе піднімаючи щось страшенно важке — Ой, жіночки, іще раз! Втік коханий на Кавказ! Не доїхав до Кавказу! Оженився там, зараза! Стійте! Кладіть струмент!

Слово «зараза» Бім уже чув од Кирпатого дядька: погане слово. Інших слів він не зрозумів.

А жінки відклали вбік обценьки, взяли залізні клинці й почали забивати їх важкими та довгими молотками. Мотря легко, мовби граючись, забивала клин трьома ударами, а Квола, б'ючи, кожного разу охкала, стогнала:

— Ах-ха! Ох-ха!

— Давай, давай! — підганяв Зараза, набиваючи люльку. — Давай, давай, Онисько! — Він підійшов до жінки — Одтягуючи бий, одтягуючи на себе — легше піде.

Ониська — це Квола. Вона довше за інших вовтузилася з кожним клином і, зрештою, відстала від усіх. Дивна для жінок сталася тут подія і незрозуміла: Бім розслабленою ходою наблизився до Ониськи і теж, як Мотрі, полизав гіркі брезентові рукавиці. Усі перестали працювати і, вражені, дивилися на Біма.

Потім вони, за наказом Зарази, сіли усі під кущами обідати, кожна із свого вузлика. І нагодували Біма. Він їв. Тепер він уже брав їжу з рук добрих людей. Це було його порятунком.

Надвечір він занепокоївся: підходив до Мотрі, сідав, мляво перебирав передніми лапами, дивився їй в обличчя, знову відходив, лягав,