Читати книгу - "Аеніль"

Коли залунала приємна мелодія фортепіано, Аеніль розслабилася і заплющила очі. Дівчина сперлася об стіну, але щось врізалося їй у бік, і вона згадала про пергамент, що підібрала у тій кімнаті.

Аеніль переконалася, що ніхто з учнів не звертає на неї увагу — всі зосереджено поглядають на сцену — і обережно витягла пергамент з кишені. Хоч куточок, де сиділа дівчина, був темний, світло від факела достатньо освітлювало лист. Схоже, це був запис зі щоденника:

«72 дня осені, п'ятниця, П. Е. року 1587.

Академія

Не знаю, що робити далі, і чи робити щось взагалі.

Прагну зрозуміти її, але це так складно… Майже неможливо.

Щотижня я бачу її, розмовляю з нею, але все залишається незмінним. Я не можу зазирнути всередину. А зовнішність звичайна, нічого особливого. Та щось же притягує мене? Тільки я не можу заглянути у неї так глибоко, як мені необхідно. Буває, здається, що вдалось — я чую окремі фрази, помічаю вираз обличчя… Але чи насправді це так?

Іноді з’являється жахлива думка, що я нічого не бачу, бо там нічого немає. Від цього стає холодно і сумно на душі… Я знаю, що такого не може бути. Однак тоді закрадається інша думка — раптом там є те, чого мені краще не знати…

Нечасто вдається поговорити з нею. Навіть кількома словами обмінятись. Але й це коштує дуже дорого. Бо потім доводиться страждати — чи цікаві ці розмови для неї? І напрошується відповідь, що швидше «ні», ніж «так».

У неї зовсім немає серця. Як і у більшості тут. Деякі її слова по-справжньому лякають мене. Я в цьому майже нічого не розумію, але її захоплення і мрії такі дивні. І моторошні.

Я намагаюсь знайти якийсь шлях до неї. От тільки з кожною спробою надія тільки слабшає.

Цього тижня мені не вдалось навіть побачити її. І я розумію, що нині моє життя без неї втрачає сенс. Хочеться з кимось поділитись цим. Але я не можу розповісти все навіть тим, кому повністю довіряю. Не тому, що боюся втратити свої таємниці. Все, що стосується її, — безцінне, і я не хочу ділитись цим. Не хочу, щоб між нами, чи навіть поряд, ставав ще хтось. Знав про це. Але самому не вдається розібратись, попри всі знання і роздуми.

Я берусь за сотні справ, але все валиться з рук і нічого не виходить. Потрібно готувати препарати для іспитів з алхімії. І треба виконувати обіцяне Ордену — підготувати кімнати для його перебування.

Учні й учениці не дають спокою. Тим більше інші викладачі. Академія схожа на якийсь бридкий вулик, сповнений набридливих істот. Так хочеться вирватись звідси, покинути це все, виїхати назавжди. Кудись подалі від людей, але щоб залишилася можливість бачитися з нею. Але я боюсь. Боюсь, що вона не та…».

— Аеніль! — вигук над самим вухом повернув дівчинку до тями саме тоді, коли вона завершила читати пергамент. З сердитим виглядом перед нею стояла майстриня Іветт.

— Твоя черга! Бігом на сцену!

Аеніль швиденько сховала пергамент v кишеню і вибігла до фортепіано. Добре, що в цей момент у кімнаті очікування залишилося лише троє незнайомих їй учнів, що виступатимуть після неї. Решта вже сиділи поряд з батьками.

Дівчинка сіла і спробувала заспокоїтися.

— Аеніль дель Уберті виконає сьому елегію з опери Ейвінда фон Ґутенштайна «Далека земля», — у голосі викладачки все ще чулося роздратування. «Мабуть, залі довелося почекати мого виступу», — подумала Аеніль.

І раптом вона збагнула, що початок мелодії вилетів із голови. Дівчина не пам’ятала звідти жодної ноти. Пальці були готові грати, але якусь іншу частину. У животі з’явився неприємний холодок. Вона відчула, що ось-ось накотиться хвиля страху. Дівчинка почервоніла, її руки затремтіли. «Якби не цей пергамент…» — подумала вона. І раптом згадала… Пісню, яку грала колись у дитинстві, яку так любила Іно… Цілком іншу пісню. Таких вони ніколи не вчили в Академії. І вона почала грати.

Тиха мелодія полинула безмовною залою. Аеніль грала бездоганно, це зрозуміли навіть ті, що й не підозрювали про зміну репертуару. Головна тема піднімалася вгору, потім змовкала і виринала інша — більш сумна. І головна тема знову нерішуче поверталася у мелодію. І хоч пісня була велика, дівчині не хотілося її завершувати. Тому перед фінальним фрагментом вона стала імпровізувати, включати повтори та варіації, розгортаючи елегію у велике музичне полотно. Виступ Аеніль зайняв майже годину.

Коли вона завершила, якийсь час панувала повна тиша. А потім залунали гучні оплески. Дехто навіть вставав. Аеніль почувалася ніяково. Вона навіть не піднімалася зі стільчика, втупивши погляд у свої побілілі від напруги пальці.

Шум стих і майстриня Іветт ледь чутно промовила:

— Це була елегія «До Маріамни»… ммм… одного аренардського композитора.

Викладачка була вражена ще більше, ніж інші. Аеніль сприйняла ці слова як ознаку закінчення свого виступу і швидко спустилася у залу. Вона не піднімала голови. Всі дивилися на неї, а її щоки палали від сорому. Саме зараз дівчині не хотілося привертати до себе зайву увагу. На відміну від усіх інших дітей, що грали на концерті, їй доведеться сидіти самій, бо послухати її виступ ніхто не прийшов.

Дівчинка сіла у задньому ряді й сховала голову за бильця попередніх сидінь. Проте довго бути самій їй не довелося. До неї підсіла Нітетіс, котра покинула своїх братів і батька:

— Супер! Я й не знала, що ти вмієш так грати! — захоплено зашепотіла та. — Хто б подумав! Так круто поставити Іветт на місце! Буде знати, як на тебе кричати і називати нездарою!

— Та я не хотіла, я просто забула… Вона називала мене нездарою?

— Ой… Вибач, я не мала цього говорити, — Нітетіс почервоніла і відвернулася. — Тільки не видавай мене. Я думаю, що вона