Читати книгу - "У нетрях темнолісу"

Плід був м’який на дотик і з хлюпітливим звуком відірвався від живця. Хлопець покрутив його в руках. Потер об хутро накидки. Повільно, страх як повільно підніс до рота...

— Ні, — сказав він собі. — Я не можу. — і пожбурив плід геть. Знову сердито забурчав шлунок. — Мусиш потерпіти, — заглушив його Живчик і сердито рушив далі, тихенько мурмочучи щось про те, яким дурним він був, коли тільки й думав, щоб з’їсти якусь дивовижу. Так, у Темнолісі не бракувало смачних і поживних плодів та ягід, однак смертодайних було далеко більше.

Наприклад, однієї-однісінької краплини соку серцяблука вистачало, аби людина сконала на місці. Смерть була не єдиною загрозою від тутешніх плодів. Траплялися серед них і такі, від яких можна було осліпнути, і такі, що вибухали в тобі, і такі, від яких міг узяти грець. Були ще ягоди-шкрябунки, від них обкидало синіми гузками, які вже ніколи не сходили. А ще в лісі ріс морщавель, і той, хто його з’їдав, зморщувався — що більше його їв, то менший ставав. Ті ж нещасливці, що ним об’їдалися, взагалі щезали невідь-куди.

— Надто вже небезпечно, — сказав собі Живчик. — Мені треба протриматися, поки я напевне впізнаю якесь дерево.

Він ішов і йшов Темнолісом, а серед сили-силенної дерев не траплялося жодного знайомого йому.

— Що то зростати серед лісових тролів! — знеможено зітхнув хлопець.

Тролів, які ніколи не сходили зі стежки, цілком задовольняло те, що плодами з Темнолісу їх забезпечують інші лісові племена. Вони могли вимінювати їжу, але не добувати її. Тепер Живчик як ніколи шкодував, що це було саме так.

З усієї сили намагаючись не помічати, як бунтує проти голоду його живіт, Живчик ішов далі. Тіло видавалося важким, але голова була напрочуд легка. Від одного дерева з плодами до нього долетіли пахощі, від яких аж слинка потекла, та й самі плоди так привітно лисніли з гілки. Голод — дивна річ. Він притуплює мозок, але загострює відчуття. І коли далеко спереду хруснула гілка, Живчикові здалося, ніби вона хруснула у нього під ногами.

Хлопець завмер і вп’явся очима у простір перед себе. Там хтось був. Живчик пішов уперед, пильнуючи, щоб і собі не хруснути ненароком гілкою. Він дедалі заглиблювався в ліс, перебігаючи від дерева до дерева. Почувши неподалік якесь гарчання, пригнувся.

Потім, дослухаючись, як калатає у грудях серце, Живчик потихеньку пішов уперед, сторожко роззираючись довкола, — і ніс до носа зіткнувся з величезним, наче гора, пелехатим звіром.

Той саме тер свою волохату щоку здоровенною пазуристою лапою. Щойно їхні погляди зустрілися, звір задер морду, вишкірився і заревів просто в небо.

— А-а-а!.. — заверещав Живчик і подерся назад на дерево. Тремтячи зі страху, він чув, як тріщать і ламаються гілки під звіром, що гнався за ним через підлісок. Раптом гук ущух, і повітря здригнулося від жалісного виття. За мить десь ген далеко хтось переливчасто заголосив у відповідь.

— Блукай-бурмила! — осяяло Живчика.

Йому й раніше частенько доводилося їх чути, але тільки тепер він побачив живого блукай-бурмила. Його величезні розміри перевершили всі Живчикові сподівання.

Попри свою дивовижну дебелість та силу, блукай-бурмила були сумирні створіння. Про їхні великі сумні очі казали, що вони бачать світ більшим, ніж він є насправді.

Живчик знову визирнув із-за дерева. Блукай-бурмило уже забрався геть. Слід із потрощеної рослинності вів назад у ліс.

— Цією стежкою я не піду, — сказав Живчик. — Я…

Хлопець закляк на місці. Блукай-бурмило не звіявся. Він стояв тут, поруч, за якихось десять кроків. Його блідо-зелена шерсть майже зливалася з лісом.

— Ве-е-е! — тихенько прогарчав він і взявся величезною лапою за свою щоку. — Ве-е-е?

Тварина була справді величезна, щонайменше вдвічі більша за Живчика зростом, а статурою нагадувала велетенську піраміду. Ноги у бурмила були товсті, наче дерева, а лапи такі довжелезні, що кісточками діставали землі. Кожен із чотирьох пазурів на лапах тварини був завбільшки як Живчикове передпліччя, не менші були й ікла, які стриміли з випнутої наперед спідньої щелепи. І тільки його вуха — тонесенькі, схожі на легенькі крильця, — без упину лопотіли і зовсім не видавалися витесаними з каменю.

Блукай-бурмило втупив у Живчика свої сумні очі.

— Ве-е-е? — знову проревів він.

Щось бурмилові боліло, це було ясно як день. Попри свої розміри, він виглядав навдивовижу вразливим. Живчик здогадувався, що звір, мабуть, потребує його допомоги. Він ступив крок уперед. Блукай-бурмило зробив те саме. Живчик усміхнувся.

— Що скоїлося? — запитав хлопець.

Блукай-бурмило широко роззявив пащу і незграбно тицьнув усередину своїм лаписьком.

— Уе-е-е!

У Живчика пересохло в горлі.

— Дай-но я погляну, — попрохав він.

Блукай-бурмило приступив ближче. Він пересувався, ставлячи на землю обидві передні лапи, і викидаючи вперед задні. Коли він наблизився, Живчик із подивом побачив, що в його шерсті росте сіро-зелений мох. Ось чому блукай-бурмили були зеленого кольору.

— Ве! — проревів бурмило, зупинившись перед хлопцем. Він роззявив свою пащеку, і Живчикові в носа ударив гарячий струмінь смердючого повітря. Він поморщився і відвернувся. — Ве! — нетерпляче проревів блукай-бурмило.

Живчик спробував заглянути йому в пащу.

— Я, — пояснив він, — не дістану так високо. Навіть якщо зведуся навшпиньки. Тобі доведеться лягти, — сказав він і показав на землю.

Блукай-бурмило кивнув своєю велетенською головою і ліг біля Живчикових ніг. Поглянувши згори вниз на великі, сповнені жалю очі, Живчик несподівано добачив у їхній темно-зеленій глибині мерехтіння. То був страх.

— Роззяв ширше, — сказав він лагідно і роззявив свого рота, щоб показати, чого він хоче. Блукай-бурмило підкорився. Перед Живчиком розверзлася схожа на печеру звірова пащека з частоколом страшних зубів, а трохи далі зяяв тунель горлянки. Відтак