Читати книгу - "У нетрях темнолісу"

— Небо всемогутнє! — вигукнув Живчик. — І не дивно, що воно тобі болить.

— Ве, ве, ве-е-е! — застогнав блукай-бурмило і кілька разів шарпонув його за руку, відводячи її від своєї пащі.

— Ти хочеш, щоб я його видер? — запитав Живчик. Блукай-бурмило кивнув, і з кутиків його очей скотилися дві величезні сльозини.

— Не бійся, — прошепотів Живчик, — я постараюся, щоб не боліло.

Він став навколішки, закасав рукави і ближче заглянув усередину пащі. Зуб, хоч і маленький проти двох велетенських іклів, легко можна було порівняти з невеличкою гірчичницею. Ясна навколо зуба були такі червоні й набряклі, що здавалось, ось-ось луснуть. Живчик обережно заліз у пащу і взявся за гнилий зуб.

Блукай-бурмило відразу ж шарпнувся і різко мотнув головою. Одне гостре, як лезо, ікло ковзнуло по Живчиковій руці, виступила кров.

— Гей! Не рухайся! — закричав хлопець. — Хочеш, аби я допоміг, лежи тихо, наче колода. Затямив?

— Ве-ве! — промимрив звір.

Живчик спробував ще раз. Цим разом, коли Живчик ухопився за зуба, блукай-бурмило не ворухнувся, хоча від болю і примружився.

— Тягнемо і крутимо, — напучував себе хлопець, цупкіше беручись за дупластого зуба. Він приготувався.

— Три… Два… Один… Гоп! — закричав він.

Живчик цупив зуба до себе і водночас розхитував його. Він тужився щодуху, подавшись усім тілом назад, не забуваючи крутити зуб то в один бік, то в другий. Зуб хитався і рипів, аж це нараз корінь видерся з ясен. З рани ринула кров із гноєм. Живчик упав на землю. Зуб був у нього в руках.

Блукай-бурмило зірвався з землі, його очі несамовито блищали. Він вищирився, почав гамселити себе у груди, і тиша Темного лісу розлетілася на друзки від його оглушливого рику. Наревівшися до хрипоти, він накинувся на ліс довкіл себе. З коренем вилітали з землі кущі, падали долу дерева.

Живчик із жахом спостерігав за цим неподобством. Мабуть, від болю тварина геть ошаліла. Він через силу підвівся і спробував був утекти, поки це буйне створіння не обернуло свого гніву проти нього…

Та було вже запізно. Краєчком ока блукай-бурмило помітив хлопця. Він розвернувся. Жбурнув геть викорчуване деревце.

— Ве! — проревів звір і посунув до нього, блимаючи божевільними очима та шкірячи зуби.

— Ні, — прошепотів Живчик, перелякавшись, що зараз його розшарпають на клаптики.

За мить блукай-бурмило уже нависав над ним. Хлопець чув, як масивні лапи змикаються навколо нього, відчув запах старого моховитого хутра, коли звір міцно притис його до своїх грудей.

У такій позі й завмерла ця парочка. Хлопець і блукай-бурмило, що вдячно обіймали один одного під розрідженим полуденним світлом Темнолісу.

— Ве-ве, — нарешті проказав блукай-бурмило і послабив обійми. Він показав лапою на пащу і запитливо пошкріб голову.

— Твій зуб? — зрозумів Живчик. — Ось він, тут, — і він уклав його блукай-бурмилові в розчепірену лапу.

Дуже делікатно, як на свої розміри, блукай-бурмило взяв зуба і потер його об свою шерсть. Потім наставив його проти світла, щоб Живчикові було видно дірку, яка наскрізь проїла зуб.

— Ве, — сказав він і торкнувся оберегів на Живчиковій шиї. Потім тицьнув зуба назад хлопцеві.

— Ти хочеш, щоб я почепив його собі на шию? — здогадався Живчик.

— Ве, — погодився блукай-бурмило, — ве-ве.

— На щастя? — запитав Живчик.

Блукай-бурмило кивнув головою. І коли Живчик почепив його на шнурівку з талісманами, яку дала йому Спелда, він знову кивнув, тепер уже задоволений.

Живчик усміхнувся.

— Тобі вже краще? — запитав він.

Блукай-бурмило ствердно кивнув. Потім торкнувся своїх грудей і простяг лапу Живчикові.

— Чи є щось таке, чим ти міг би мені віддячити? — здогадався Живчик. — Дурниці! Я помираю з голоду, — поскаржився він. — Їсти, їсти, — і він погладив себе по животі.

Блукай-бурмило спантеличився.

— Ве, — прогарчав він і вигнув лапу широкою дугою.

— Але я не знаю, яка їжа безпечна, — пояснив Живчик. — Добре? Погане? — питав він, показуючи на різні плоди.

Блукай-бурмило жестом поманив його за собою і підвів до високого дерева у формі дзвона, з блідо-зеленим листям та яскраво-червоними плодами, такими стиглими, що аж сочилися. Живчик пожадливо облизнувся. Блукай-бурмило підвівся, зірвав один плід і дав його Живчикові.

— Ве, — прогарчав він заохочувально і погладив себе по животу… їж, мовляв, це годящий плід.

Живчик узяв його і відкусив. Плід був не просто годящий. Ба, він був смачнючий! Солодкий, м’ясистий і відгонив лісовим імбиром. Ум’явши його, Живчик повернувся до блукай-бурмила і знову погладив свій живіт.

— Ще, — попросив він.

— Ве, — прогарчав блукай-бурмило.

То була кумедна парочка — волохатий здоровило та худий хлопчина — і Живчик принагідно запитував себе, чому цей блукай-бурмило не йде від нього. Зрештою, він такий великий та дужий і так добре знається на таємницях Темнолісу, що Живчикове товариство йому ні до чого. Мабуть, він теж почувався самотнім. А може, то була вдячність за те, що Живчик видер йому хворого зуба. Або ж хлопець просто припав до душі блукай-бурмилові. Живчик сподівався, що так воно й було. Йому, безперечно, сподобався блукай-бурмило, сподобався, як не подобався ще ніхто з усіх, кого він знав. Більше, ніж Жмутобород. Більше, ніж Хрящ. Навіть більше, ніж Селюкмугирко, коли вони ще товаришували. Яким же далеким видавалося йому зараз життя серед лісових тролів!

Живчик подумав, що, можливо, кузен Дерилико вже послав звістку, що хлопець не