Читати книгу - "У нетрях темнолісу"

— Якщо ви справді хочете вибратися з тунелю, паничу Живчику, — сказав він, цього разу вже лагідніше, — ви повинні йти за мною.

Сказавши так, він крутнувся на п’ятах і подався геть. Живчик нервово ковтнув повітря. Звісно, він хотів звідси вибратися, та що, як це просто якийсь виверт? А якщо його ведуть у засідку?

У тунелі було гаряче, стояла така задуха, що йому аж занудило. По низькій восковій стелі стікали липкі краплі, падаючи Живчикові на голову та спливаючи по шиї. Нив зголоднілий шлунок.

— Я не маю вибору, — прошепотів він.

Гоблінів плащ залопотів на завороті й зник. Живчик побіг за ним.

Отак удвох і йшли вони тунелями, сходами, які вели то вгору, то вниз, довгими порожніми печерами. Повітря смерділо пилом та гнилизною, дихати було важко, і Живчикові паморочилося в голові. Шкіра його зробилася липкою, язик — сухим.

— Куди ми йдемо? — нерішуче запитав він. — Здається мені, ви заблукали так само, як і я.

— Звіртеся на мене, паничу Живчику, — шанобливо відповів гоблін, і при цих словах Живчик відчув, як в обличчя вдарив прохолодний протяг.

Хлопець заплющив очі і вдихнув свіже повітря. Коли ж він їх розплющив, то гобліна вже не було. За мить, на повороті, Живчик побачив світло. Сонячне світло! Воно лилося крізь високий арковий прохід!

Живчик кинувся бігти. Він мчав швидше і швидше, заледве вірячи, що врешті йому вдалося знайти вихід. Ось останній тунель… а тепер через залу… та й квит!

— Дяка небові! — заволав він.

Перед ним стояло трійко бражних гоблінів. Вони обернулись і тупо вибалушили свої вирла.

— Все гаразд? — підбадьорливо запитав Живчик.

— Із нами все гаразд? — спитав один із них.

— Наша Пані-матка хотіла отруїти нас, — сказав інший.

— І ми її покарали, — докинув третій.

Перший гоблін устромив жалісний погляд у свої босі ноги.

— Проте ми трохи погарячкували, — сказав він. Інші закивали головами на знак згоди.

— Хто тепер нас годуватиме? Хто оборонить нас від темнолесника? — заскімлили вони.

І всі троє несподівано розрюмсались.

— Нам так її не вистачає! — заголосили вони в унісон. Живчик знову зміряв поглядом бруднючих гоблінів, їхні жалюгідні лахи і пирснув.

— Вам би не завадило самим подбати про себе, — зауважив він.

— Але ж ми й так уже втомлені та голодні, — не переставали скиглити гобліни.

Живчик метнув на них сердитий погляд.

— Ну… — він затнувся. Хлопець мало не сказав: «Ну то й що?», достоту так само, як колись оця, тепер уже безпорадна трійця озвалася до нього на початку. Та він не був бражним гобліном.

— Я теж, — сказав він просто. — Я теж хочу їсти, аж шкура болить.

І з цими словами він подався геть від гоблінської колонії, перетнув двір і почимчикував далі у глиб довколишнього Темнолісу.

Живчик розстебнув свою хутряну куртку і рушив у дорогу. Вітер змінився, і в повітрі витав запах осені. Погода була мінлива, як і все в цьому підступному Темнолісі.

Ліс навколо хлопця повнився дзюркотом: недавно випав сніг і тепер швидко танув на верхівках дерев. Ще пашіючи теплом, Живчик зупинився, заплющив очі і звів лице догори. Крижані краплі бризнули йому на обличчя. Вода була прохолодна і свіжка.

Раптом — бац! — щось важке і велике вдарило Живчика по голові, таке важке, що аж звалило його на землю. Він лежав тихесенько, не важачись повернути голову. Що ж це його вдарило? Невже темнолесник? Може, це страховисько і справді існує? Якщо так, то яка користь зі страху? Живчик розплющив очі, зірвався на рівні ноги і вихопив ножа.

— Де ти? — закричав він. — Ну ж бо, покажись!

Та ба, нічого не трапилося. Нічогісінько. Тільки й чути було, що безперервне цяпання краплин із дерев. Потім бахнуло вдруге. Живчик обернувся. Величезна шапка снігу, зіслизнувши з гілля над головою, пригнула до землі віття дерикуща.

Живчик провів рукою по голові. У чуб набилося повно снігу. Сніг був скрізь. Хлопець засміявся.

— Сніг, — мовив він. — Тільки й усього. Просто сніг.

Живчик ішов далі, а капіж посилювався. Зливаючись, краплі дзюріли додолу цівками і оберталися на бучну зливу. Незабаром Живчик змок до нитки, і що далі він заглиблювався в ліс, то болотистішим ставав ґрунт. Кожен крок давався через силу, а тут ще й голод дошкуляв.

— Я востаннє нормально попоїв, коли ще був у живолупів, — бурмотів він. — Самому тільки Небу відомо, як давно це було.

Живчик звів очі догори. Яскраво світило сонце, і навіть тут, стоячи під деревами на землі, якої лиш подекуди сягало світло, він відчував його життєдайне тепло. Від вологої поверхні вгору здіймалися тендітні закрутки туману. Живчик і собі почав парувати, щойно висохла волорогова шкура.

Щохвилини давався взнаки голод. Він сидів у шлунку і шкрябав по його стінках. Він нетерпляче бурчав.

— Знаю, знаю, — сказав Живчик. — Тільки-но я щось знайду, відразу ж поділюся з тобою. От тільки де те щось?

Дійшовши до дерева з темно-фіолетовими плодами, він зупинився. Деякі з круглих, налитих плодів уже перестигли, і з-під порепаної шкірки на землю стікав золотавий сік. Живчик облизнувся. Плід на вигляд був такий солодкий, такий соковитий, такий смачний.

Він звівся навшпиньки і зірвав один.