Читати книгу - "Репетитор"

Губам стає холодно і вогко. Він злизує краплі. Ще і ще.

— ІДІОТ.

Хто це каже? Ні, нема сенсу. Спи.

Рот крапля по краплі починає наповнюватись. Талим снігом? Але ж літо…

Крапля по краплі. Сходинка за сходинкою. Куди?

— ПОВНИЙ ІДІОТ.

Знову ота ненормальність. Кольоровий голос. Всюдисущий. І вода. Він мусить її ковтати. Але це боляче — ковтати. Не треба.

Голова як у пастці: не повернути, не відсунути. І знову повний рот води. Неможливо не ковтати.

Він пробує підняти повіки. Вони злиплись. Як у того, хто довго плакав. Він плакав? Не може бути. Ні, таки плакав.

Очі розплющуються. Бац. Піпетка, а трохи далі — лице. І усмішка.

Кольорові слова. Кольорові етикетки соків. Соки валяються просто по ліжку. Який тобі? Цей чи цей?

…Його рятує квартирант Ірини Семенівни. Утретє. Звиклий бачити Андрія щодня у дворі, той завважує, що його ніде не видно. День не видно, два не видно.

Сусіди знизують плечима.

Шелепінські? Ні, не здибали.

Хоча… маму, здається, бачили.

Днів зо три. З великою валізою, між іншим. Може, переїхали куди? Нікому не сказали, але відлюдьки і є відлюдьки.

Переїхали. Гаразд. Але щось його і далі муляє.

Минає ще два дні. Вертаючи з останнього іспиту — після закриття всіх ближніх і дальніх барів, як водиться у студентів, — він завважує вікно квартири Шелепінських, яке виходить на балкон. Фіранки не засунуті. Отже, нікого справді немає удома, бо в них це вікно завжди наче було зашторене. Він безтурботно засинає.

Зранку, рушаючи на вокзал, щоб їхати до рідної домівки, для очистки совісті він дзвонить до квартири Шелепінських. Ніхто не відчиняє. Дуже добре. Тяжкий наплічник зсувається з плеча, грюкнувши в двері, він намагається його поправити і… двері відчиняються. Овва!

Це ж треба! Кудись їдуть і… Стоп. Коли кудись їдуть, то не залишають квартиру відчиненою.

У коридорі поблизу туалету він знаходить хлопця. Довго згадує, як його звуть. А чи знає він, як його звуть? Чи коли-небудь цим цікавився?

— Я не медик, — вкотре повторює студент, коли Андрій просить його розповісти історію свого порятунку. — Я звичайний студент. Але я чомусь одразу зрозумів, що ти вмираєш від спраги. У мене навіть думки не виникло, щоб викликати «швидку». Від того шоку я забув про неї. А може, я згадав про свої відчуття, коли мені в дитинстві промивали шлунок у лікарні.

Він переносить Андрія на ліжко і посилає сусідських хлопців по соки, манку та піпетку.

Хлопці дивуються, однак все, що він просить, приносять. Студент користується у дворі авторитетом.

Він починає по краплі вливати Андрієві рідину до рота. Ця процедура триває сім годин, поки Андрій розплющить очі. І повсякчас називає його ідіотом. У різних варіантах.

Відтак, не замовкаючи ні на хвилю, до ранку поїть його чаєм і соками. Невеликими порціями. Варить манку. Єдине, що він уміє варити. На той час Андрій вже не впадає у забуття. Більш-менш зв'язно відповідає на запитання. Одначе мовчить про причини цієї пригоди.

— Вся справа у бар'єрах. Ти поставив собі бар'єр: нічого не їсти і не пити. Підсвідомий бар'єр, але він спрацював, щойно ти ковтнув води, в якій тобі привидівся тарган. Цей бар'єр ми подолали.

До кінця тижня Андрій починає ходити, спочатку спираючись на стіну, згодом — самостійно. Студент днює і ночує поруч з Андрієм, перетягнувши крісло з його кімнати до маминої (мама… ні, не думати). За межі квартири не виходить: боїться залишати його на самоті. Ганяє сусідських хлопців до «універсаму» по кілька разів на день. І що Божого дня випалює по дві коробки цигарок.

— Бачив би ти себе, який був страшний! Гм… ти й тепер страшний, але прогрес є.

Настає день «виходу у світ». Андрій посилено викупується, вбирається у все чисте, старанно причісується, весело підморгує студентові й завзято рушає до вхідних дверей, на півдорозі так само завзято розвертається на 180 градусів і сідає на ліжко.

— Та-ак, — присідає поруч студент. — Знову бар'єри?

Він просто не хоче виходити з хати. Все. Йому й тут добре.

— Що ж, спробуємо піти перевіреним шляхом. По краплі. Спочатку ти робиш два кроки… повільно, ніхто тебе не примушує, не стоїть над тобою з сокирою… і вертаєшся до ліжка. Потім — три, і знову вертаєшся. І так далі. Говориш собі, що ти просто гуляєш. Головне, обвести навколо пальця твою підсвідомість. Пробуєм?

— Я дуже смішний? — вкотре завернувши до кімнати, питає Андрій.

— Дуже. Бачиш, як я кадуляюсь по підлозі?

Коли він, врешті-решт, добрався до дверей, настав вечір.

— Куди вже наніч виходити? — з надією звертається він до студента. Але той невблаганний.

— Тепер відступати нема куди. Бо підсвідомість, чого доброго, вирішить, що вона тобою править, а не ти нею.

— А хіба це не так?

— Слухай. Один багатій дуже боявся смерти й пішов до ворожки. Багатій як багатій, долари пачками витягає, мобільним розмахує. «Що мені зробити, щоб не вмерти, стара? В натурі, я заплачу, тільки скажи». І ворожка думає: «За „стару“ я тобі покажу, придурок». Забирає в нього всі гроші та й каже: «Ти спізнився, голубе. Треба було не народжуватися. А раз народився — мусиш вмерти». Так і ти: треба було не оживати, а раз ожив — уперед.

Вони разом переступають і цей бар'єр.

— І все-таки ти ідіот. Тримати п'ятдесят гривень у руці і ледве не віддати Богові