Читати книгу - "Репетитор"

— Що ти… — в мами зривається голос, і потривожена було тиша знову глухне.

У нього зовсім небагато речей, але пальці терпнуть, холонуть, дерев'яніють, і доводиться кілька разів брати одну річ.

— Куди ти зібрався? — не своїм голосом удруге намагається прогнати страшного звіра мама. Але той — бувалий у бувальцях — нюхом чує, що замешкає в цій квартирі надовго. А може — назавжди.

— Ти нікуди не підеш! — гучно лунає третя спроба, але ефект від неї катастрофічний: глухнуть навіть фіранки на вікнах, навіть шиби в рамах глухнуть.

Андрій гостро відчуває, що треба втрутитись, треба допомогти мамі розправитися з моторошним квартирантом, але хтось напхав у його горло скловати, і він не в змозі не те що говорити — дихати без болю.

— Розумієш, я… я не можу його покинути. У мене буде його дитина.

Всі відчуття зникають. Натомість виникає вакуум. Сукупність безлічі нулів. Функція, що прямує до безкінечности.

Напевно, мама очікує від нього якоїсь реакції. Напевно.

— Це ж бо добре!

Він ховає від неї погляд. Щоб вона ненароком не спостерегла, як тварюка на ймення тиша вимощує собі лігво у його грудях.

Але мама знову, за давньою звичкою, ховає голову від дійсности.

— Я знала, що ти зрадієш! Я сама була неймовірно вражена! Це… це фантастично! Іван зможе забезпечити і мене, і… у нього ж є особняк, як я раніше не подумала? Правда, на околиці, але з городом і садом. Я спокійно можу туди переїхати! А в тебе… уявляєш, в тебе буде своя двокімнатна квартира?

Квартира. Повна глухотою по вінця.

Тепер уже мама гарячково пакує речі і ще щось говорить, але він не чує. Насподі ворушиться вражена думка, навіть не думка, а окремі клапті думки: як? мама? та, що все життя погорджувала просити в когось допомоги? Напрошується? Сама?

— На ось, візьми.

У руку йому тицяють п’ятдесят гривень, а він ніяк не може зрозуміти, для чого.

— На перших порах, думаю, вистачить. Ти в мене самостійний, справишся, та й я не до Америки від’їжджаю. Агов, чого носа похнюпив? Знаєш, як на весіллі погуляємо? Аж гай шумітиме.

«На якому весіллі?»

— Тільки не забудь — тридцять першого числа. Ось його адреса. Але я чекатиму, пам’ятай… Ну… па…

«Яка адреса?»

Мама, яка зроду його не цілувала, несміливо торкається губами його чола. Мов метелик присів на хвильку і… відлетів.

Відлетів?

Мама?

Ти де?

Глухо, як у найвіддаленішому закапелкові лісу.

Що вона сказала на прощання? Чекати? Так, треба чекати… він буде чекати… скільки треба…

Одначе, виявляється, то не так легко — чекати. Спершу він чекає навстоячки. Потім — крокуючи. Далі знову завмирає на місці. Сідати він не наважується: а раптом не встигне добігти до дверей, коли мама подзвонить. Спати теж не наважується, але чомусь злипаються повіки. Невже настав вечір? Коли? Для чого, якщо він постійно мусить бути наготові? Мама ж не може провести ніч під порогом…

Андрій підіймає голову з кухонного столу, очі пропікає сонце. Щойно він зірвався з місця, аби заслонити вікно, яку квартирі лунає дзвінок. Прикипає оком до вічка. Ні, то сусід з… якоїсь там квартири.

І знову — блукання. Він слухає й слухає, однак чує саму тишу. Кілька разів йому вчувається якесь шарудіння за вхідними дверима. Зрештою, він перестає бігати до дверей, подивитися, що там. Вічко починає його лякати. Відтак, блукаючи порожніми кімнатами, він оминає вхідні двері.

Губи починають злипатися. Спрага. Хапає склянку і підставляє під кран. Жадібно припадає до пінистої рідини. І… притьмом жбурляє склянку на підлогу. Вода розплескується, а його вивертає в раковину. У воді йому привиджується великий тарган.

Від стресу йому дещо розвиднюється. Мама. Вона ж має КЛЮЧІ. Коли б вона забажала, коли б вона лишень забажала, — то прийшла б. Отже, вона не прийде. І немає сенсу чекати.

Хтось знову дзвонить у двері, але він більше не відчиняє. І до води більше не наближається. Немає сенсу.

Засинає просто на лінолеумі. Прокидається, йде до туалету, відтак — до кухні. Ні, до кухні задалеко. Можна лягти і тут, у коридорі. Дивний у них коридор: кособокий, розтягнений угорі, а донизу звужений. І чомусь не видно йому кінця.

Щось він мав робити. Ага, слухати. Буде слухати, але світло йому заважає. Чому він досі не зашторив вікна? Завжди спить при зашторених вікнах, а тут… забув.

Андрій встає і зашторює всі вікна.

Ну й дурний! Лежить у коридорі на підлозі і думає, що зашторює.

Мама… Він простягає руку. Думає, що простягає. Вона осудливо хитає головою.

Я думала, ти самостійний. Я виховувала тебе справжнім чоловіком. Не таким, як твій батько. Коли інші діти ще смоктали пипку, ти вмів тримати ложку в руках. Коли інші навіть не вміли по-людськи вбратися, ти зашнуровував черевики. А тут так мене підвів.

Він стомлюється слухати маму і заплющує очі.

Коридор знову змінюється. Тягнеться до нього, але втікати не хочеться. У руці, якою він відбивається від коридора, звідкись папірчик. Дивний папірчик.

Який він дурний! То ж гроші.

Йому душно. І сухо. На язиці, на губах. Тріщини. Слини нема.

Дивно.

Страшно.

Раптом світ починає рухатися, хитатися. Заважати йому спати.

Кольорова віхола. Ні,