Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том I"

А одного разу… Це було під Новий, 1942, рік. Іліті доручили виконати незвичайне завдання: доставити севастопольським дітям ялинку. Вона мала сісти біля самої лінії фронту, де ріс сосняк, зрубати деревце, піднятися з ним у повітря і скинути його разом з іншим вантажем оборонцям міста.

Вже коли вибрала місце посадки, де не взялися три «месершміти». Застрочили з кулеметів…

Здавалося, не виплутатись літаку з трасуючого мережива ворожих куль. Але Даурова різко натиснула на важіль, знизилась майже до самої землі, і «месери» промчали мимо, загубили літак з очей. А Іліта щасливо сіла на галявину між соснами.

Скидаючи ялинку над містом, прив'язала до стовбура записку:

«Дорогі севастопольці! Сьогодні, напередодні Нового року, ми хочемо сказати, що пишаємося вами і віримо у вашу стійкість. З вами — увесь народ! Діка».

Севастопольці, звісно, не знали, хто це — Діка. Так Іліту звали її друзі. Дехто вважав, що ця кличка — від перших літер, якими починаються її прізвище, ім'я та по батькові — Даурова Іліта Кирилівна. Але Ібрагім Ібрагімов запевняв, що «діка» по-татарському означає — «лісова тигриця».

Та як би там не було, а севастопольські діти мали на Новий рік ялинку і дякували невідомому пілотові з дивним ім'ям «Діка».

Літала б і далі Іліта, але сталося те, від чого ніхто не застрахований у жорстокій війні: фашисти збили літак Іліти Даурової над Чорним морем. В останню мить вона вистрибнула з парашутом і довго плавала в крижаній зимовій воді.

Її підібрав наш підводний човен і висадив на севастопольську землю…

Після госпіталю Іліта Даурова потрапила в 7-у бригаду морської піхоти. Командир бригади підполковник Євген Іванович Жиділов, побачивши депутатський значок на кітелі в дівчини, запитав:

— Ви з Осетії?

— Так, з Осетії, — відповіла Даурова і ще пояснила: — Досі воювала в повітрі, а тепер ще й на землі повоюю.

— Гаразд, приймемо в нашу сім'ю, — погодився Жиділов. — У нас тут багато ваших земляків, вони добре б'ють ворога.

Опісля дізнавшись, що це вона скинула під Новий рік ялинку для севастопольських дітей, навіть обняв дівчину:

— Та ви знаєте, яку радість принесли нашим малятам!.. Війна, бомби, кулі, а тут раптом — ялинка!.. А записку вашу ми переписали на великий аркуш паперу і вивісили як лозунг. Це було дуже, дуже до діла!..

Іліта Даурова стала безстрашною розвідницею. Вона пробиралася в тили ворога непомітно, справді як лісова тигриця, приносила цінні відомості і навіть не раз приводила ворожого «язика».

Казанський татарин Ібрагім Ібрагімов був моряком, служив на кораблі. А коли вороги опинилися в Криму, попросився в морську піхоту. Тепер він ходив в атаки, підбивав ворожі танки, пробирався, як і Даурова, у ворожі тили і жодного разу не повертався з розвідки з порожніми руками.

Ось цих двох відважних людей і викликав до себе комісар Єхлаков.

Невисокий на зріст, кремезний, дужий, рухливий і непосидючий, він то зупинявся, щоб запалити люлечку, то швидко ходив туди й сюди по землянці.

— Дізнайтесь, що там за військо, скільки його. Чи є танки. І теж, хоч приблизно, скільки їх… Є відомості, що ворог саме на нашій ділянці оборони скупчує головні сили. Але відомості ці неточні. Треба їх перевірити… Тільки будьте обережними. Самі розумієте, ідете в саму гущу ворогів.

Майже всю ніч розвідники провели в Чоргуні. Їм пощастило виявити ворожі укріплення, дізнатись про розташування вогневих гнізд, про кількість танків, які фашисти мали намір кинути в бій.

Вони вже вирішили повертатися в частину, як раптом наткнулися на ворожий патруль.

Ні, розвідники себе не викрили. І, може, навіть фашисти їх і не побачили. Але одному з патрульних здалося, що в темряві промайнула якась тінь, і він зопалу чесонув із свого автомата, не цілячись. Цього було досить, щоб в іншому кінці села застрочив ще автомат, а вже до них приєдналося й багато інших.

Це була та безладна стрілянина, яку чув Валерик, сидячи в напівзруйнованій хатині.

Переполошені німці стріляли навмання. Але Іліта Даурова та Ібрагім про всяк випадок шмигнули у найближчий двір та кинулися до розбитої халупи.

Валерикові з кутка було видно, як дві темні постаті, ніби дві тіні, одна за одною вималювалися на мить в сірому отворі дверей і причаїлися біля стіни, злившися з темрявою.

Хлопець зіщулився, втяг голову в плечі й перестав дихати, щоб нічим не виявити себе. Так і сидів якусь хвилину, дослухаючись.

Але потім йому спало на думку, що ці двоє не можуть бути німцями, бо чого б це фашисти ховалися в зруйнованій хаті? Ці двоє могли втекти з фашистської катівні, а їх тепер оце, мабуть, ловлять і стріляють… Треба якось обережно дати їм знати про себе. Адже йому тут знайомі всі входи й виходи, він зможе й з Чоргуна їх вивести, якщо вони самі не знають, якою дорогою краще тікати.

І Валерик ледь-ледь заворушився в своїй схованці.

Ібрагім і Даурова почули той шурхіт, разом обернулися й виставили пістолети.

— Хто тут? — тихо й стривожено запитав Ібрагімов.

— Це я… Валерик… — обізвався хлопець, не знаючи, що в такому випадку треба відповідати.

Розвідники почули, що голос належав не дорослій людині, але про всяк випадок Ібрагімов скомандував:

— Жодного руху! Інакше — стріляю!..

— Не треба стріляти, — сказав Валерик. — Я свій…

— На якусь коротеньку мить блимнув