Читати книгу - "Вогняна зима"

Порушення явні, очевидні.

Відповідь влади має бути адекватною.

Палич сказав, хоч і без нього відомо, — на тому ж Заході, у тій-таки Америці, силові структури давно навели б лад, очистивши вулиці. Нічого собі — ніяка Франція не дозволяє собі вказувати ніякій Німеччині, як там на вулицях слід поводити себе їхнім охоронцям порядку. Тут, бач, усі хором роблять зауваження. А ми ще слухаємо. Після того кричать — нема демократії.

Ось вам демократія!

Центр міста перекритий, робота установ паралізована, ніхто за це не покараний. Наче так і треба.

Якщо сила — у слабкості, то Павло Коновал не визнавав таку силу.

Добре, хоч роздали спеціальні памперси. Щоправда, це означало — їх готують до тривалого тупцяння на місці. Так і було: протягом дня бійці лише переходили з шеренги в шеренгу. Попереду, напевне, щось відбувалося. Коновал чув — десь на постах дівки із жовто-блакитними стрічками роздають бутерброди, у такий спосіб ніби намагаючись подружитися. Та Павло чув суворий наказ — під жодним виглядом, у будь-якому разі не брати нічого з рук порушників. Це може бути провокація. Навіть напевно провокація: хто з доброго дива роздаватиме беркутівцям та міліції хліб із чаєм…

Насправді від самого ранку, відтоді, як їхній взвод заступив на Грушевського, бійці чули мало інформації. Хіба знали — поки керівництво оголошує про спроби врегулювати проблему мирно, за столом переговорів, силові підрозділи поступово блокують центр Києва. Спершу Коновал не замислювався, що це може означати. Просто рухався за наказом з місця на місце, зігріваючи себе думками про скорий кінець шабашу. Та ближче до четвертої дня, коли місто почали огортати ранні засніжені грудневі сутінки, Павло раптом стрепенувся, немов прозріваючи.

Чорт забирай — але ж усе робиться правильно! Треба лише до двох додати два!

Квартали зачищали повільно, навіть дуже повільно, ніби між іншим. Ніхто не робив різких рухів, здатних спровокувати небажані дії та непотрібну реакцію. Коновал чітко та яскраво уявив, як усе відбувалося: ось стоїть блокпост десь на розі, на перетині Шовковичної та Богомольця. Майданівці сьорбають чай, пластянки обпікають пальці, вони вдягають рукавички. Триндять по телефонах та між собою, як закріпилися на дальніх рубежах. Сніг ряснішає, густішає, у сутінках нагадує білу стіну. Вмикаються ліхтарі, спалахують вікна будинків, картина дуже мирна, спокійна, нагадує чарівну зимову казку. І ось із цієї казки раптом тихо, без зайвого галасу, виступають бійці міліцейських підрозділів. З ними битися нема дурних, та й битися ніхто не збирається — блокпости беруть у кільце, вичавлюють із зайнятої ділянки, тіснять вниз, до Майдану. За міліцією та вевешками — беркутівці зі щитами мітять звільнену територію. А під їхнім прикриттям комунальники в оранжевих жилетах, котрі з ранку на низькому старті, починають прибирати.

Кожен робить свою роботу.

Усі на своїх місцях.

І обходиться без провокацій.

Щойно прийшло розуміння, що їхній пост на Грушевського — насправді передова, неоголошена лінія фронту, Павло заспокоївся. Навіть перестав перейматися незатишною сльотою, зате ясніше уявив день, коли все нарешті скінчиться. На Майдані нікого й нічого не буде вже в п’ятницю. Субота-неділя — наведення порядків та завершення прибирання ялинки. З понеділка там уже їздитимуть машини, ніби нічого не було.

Павло запланував у якийсь із відгулів сходити з малою до ялинки. Діти люблять таке.

Ще й із Дідом Морозом сфотографується. Безкоштовно. Нєфіг гроші платити, покаже посвідчення — той ряджений ще й сам доплатить, аби не чіпали.

Може — хрін із ним, дасть артистові заробити. Їм же Палич премію обіцяв по завершенню, за хорошу роботу. Нехай підніметься чоловік, не шкода.

Наступні кілька годин пролетіли, на диво, швидко.

Наказ бійці почули близько сьомої, коли мокрий сніг уже засипав товсте скло шоломів і доводилося постійно зчищати білі пластівці руками, немов автомобільними двірниками. Та Коновал відчув раніше — надто активно заворушилися пацани-вевешки спереду. Щойно сині бушлати по команді синхронно та злагоджено розтеклися в різні боки, немов відкриваючи широченні ворота, Павло посунув уперед першим.

Він не намагався бігти. Просто рухався трохи швидше за інших. Між Коновалом та іншими беркутівцями, котрі йшли позад нього клином, «свинею», утворилася невеличка, на перший погляд, шпарка.

Коновал не вправився, як туди кинулися строкато вдягнені чоловіки, відсікаючи його від решти бійців.

Побачивши впритул біля себе зовсім молоде лице, не налякане, швидше зосереджене, так, ніби хлопець завзято виконував важливу для себе роботу, Павло не відчув небезпеки. Навпаки, язик засвербів зауважити цьому та іншим, аби поскидали з себе рюкзаки. Так чи інакше доведеться відступати, повертатися, показувати спини, тікати. Бруківка на Грушевського ковзала від насипаного снігу, наплічники не дозволяли до пуття тримати рівновагу. А наздогнати та схопити будь-кого з них для бійців не було проблемою — простягни руку, чіпляй наплічник за ручку, смикай, ось тобі й полонений.

Та коли відчув — тиснуть, відсовують до тротуару, і далі — до підмурованого пагорба, зрозумів: довкола нема жодного свого. Лише чоловіки зі стрічками та рюкзаками, над чиїми головами теліпаються розгорнуті прапори.