Читати книгу - "Подих диявола"

— Не розумію, про що ви, — якомога байдужіше сказав Оскар. — Мені нема чого з вами обговорювати.

«Пачакутек» опускався усе нижче. Уже можна було чітко розгледіти ріку Чилівунг. Оскар схопив бінокль і вдивився вниз. У бухті, щільно притиснувшись один до одного, стояла величезна кількість кораблів: шхуни, кліпери й пароплави, а човники, вантажні й пасажирські судна снували туди-сюди. Були там і традиційні судна — джонки, самбуки й доу, що виділялися своїми трикутними вітрилами. Немов привіт із минулого. В Оскара, якого в корабельних питаннях можна було назвати ходячим словником, просто душа тішилася.

Місто пролягало внизу, як строкатий килим. Хитросплетіння вулиць і провулків, будинків, площ, храмів і пагод, між якими простягнулися вузькі водні шляхи. Набережні були заповнені людьми з барвистими прапорами й парасольками від сонця. Всі вони поспішали у своїх справах. Батавія розташовувалася на рівнині, оточена полями й лісами, пагорбів практично не було. Картина внизу чимсь нагадувала мурашник, у якому дивним чином сполучалися хаос і порядок. Із незліченних труб підіймався дим.

Оскар заплющив очі. До нього долинув ледь чутний аромат прянощів і риби, запах чогось жирного й запеченого. Навіть слинка потекла.

Вони спустилися ще метрів на двісті, і на одній із довгих дерев’яних набережних замигтів червоний вогник. Він загорявся, світив кілька секунд і зникав.

— Схоже, це для нас, — сказав Гумбольдт, обертаючи бінокль убік сигналу. — Бачу карету й кількох людей, які махають нам. В одного з них ракетниця. Напевно, вони хочуть, щоб ми приземлилися в цьому місці.

Посадка була найбільш мудрованою частиною подорожі. Потрібно було стежити за швидкістю, ураховувати силу й напрямок вітру. Нарешті, потрібно було правильно кинути якір. Загалом, щоразу доводилося виконувати цілий ритуал.

Оскар стояв поруч із Шарлотою і чекав сигналу опускати якір. Унизу вже зібралася ціла юрба з бажаючих бути присутніми при настільки сенсаційному видовищі. Юнак був упевнений, що ніхто з них раніше не бачив дирижабля.

— Обережно! — крикнув Гумбольдт. — Ще кілька метрів.

Дослідник розвернув гондолу на сто вісімдесят градусів, і мотори дружно загурчали. «Пачакутек» зменшив швидкість. Гумбольдт уміло керував кораблем, поки той не завис над землею точно там, де йому й належало. Тоді він підняв руку.

— Усе гаразд. Тепер можна опускати якір. Але прошу вас, повільніше.

Оскар відчинив розсувні дверцята, а Шарлота запустила лебідку. Запрацював двигун барабана. Якір зі скреготом ковзнув униз і, погойдуючись на важкому канаті, помчав до землі.

— Повільніше. Іще метрів зо п’ять.

Оскар уважно стежив за якорем.

— Добре, — крикнув дослідник. — Ще трохи, зовсім трошечки. Зупиняйте!

Чоловіки на землі підхопили якір і прив’язали його до одного з кілець, до яких прив’язувалися кораблі, що пришвартовувалися. Вони просмикнули кінець якірного канату в петлю й кілька разів обв’язали канат навколо стовпчика. Лєна з Елізою скинули другий канат, який закріпили схожим чином.

«Пачакутек» погойдувався на легкому вітерці.

Гумбольдт вимкнув двигуни.

— Скидайте трап!

Оскар із Шарлотою витягли мотузяні сходи й перекинули за борт. Їх упіймали двоє чоловіків.

— Порядок! — крикнули вони повітряним мандрівникам.

— Укунта абененден комен!

— Гадаю, це означає, що нам можна спускатися, — промовив Гумбольдт. — Ви йдіть, а мені потрібно ще дещо закінчити.

— Напевно, буде краще, якщо першим зійду я, — запропонував Лілієнкрон. — Ми знайомі з губернатором. Познайомилися під час моєї останньої поїздки.

— Добре, — кивнув Гумбольдт. — Тоді замовте й за нас слівце. А то, схоже, наше прибуття наробило багато шуму.

— Обов’язково! — Лілієнкрон поправив шапку й обсмикнув сорочку. — Як я виглядаю?

— Чудово! — заспокоїла його Еліза.

Коли Оскар спустився, Поортвліт і Лілієнкрон уже радісно потискали один одному руки.

— От так несподіванка! — почув він слова губернатора. Той розмовляв чудовою німецькою. — Не думав, що ви повернетеся до нас так скоро, пане Лілієнкрон. Після вашого від’їзду я вже й не думав, що колись побачу вас знову. Як рука?

— Зовсім як нова, — відповів Лілієнкрон. — Ви ж чудово знаєте, що програти битву — це ще не означає програти війну. Справжнього вченого це не злякає. Дозвольте вам представити: мадам Моліна, фрейлейн Ритмюллер і фрейлейн Полішинська. А це Оскар Вегенер і його батько Карл Фрідріх Донхаузер.

Поортвліт здивовано підняв брови.

— Ви прибули в супроводі такої чарівної компанії. Здається, німецьким панянкам пригоди більше до смаку, ніж тутешнім жінкам. Ласкаво просимо, любі пані. Сердечно вас вітаю, пане Гумбольдт. Радий, що нарешті маю можливість особисто з вами познайомитися. Ваша репутація вас випереджає.

— Що це означає? — здивувався влещений Гумбольдт.

— Можливо, це і край світу, але ми ж живемо не на Місяці. Не можу передати, наскільки я щасливий, що можу привітати в нас фігуру такого масштабу! Упевнений, що ви й ваш дирижабль будете темою розмов номер один увесь наступний тиждень.

Судячи з Гумбольдта, губернатор знайшов ключик до його серця. Усього кілька слів — і знаменитий дослідник покірний!

— Це не входило в мої плани, — вибачився Гумбольдт. — Просто це — найзручніший і найшвидший спосіб пересування. До того ж, найнадійніший. Якщо, звісно, умієш керувати.