Читати книгу - "Король Гризлі"

Тор на греблі підвівся, але побачивши, що рибиною безроздільно володіє Мусква, знову розлігся на колодах. Мусква вже доїдав цей перший рибальський трофей, коли над плесом шугонув новий фонтан, і на берег, кружляючи в повітрі, полетіла друга форель. Тепер Тор не барився, одразу узявся до риби, бо таки зголоднів.

У той день біля тінистого струмка був справжній бенкет! Тор викинув з-під ряски п’ять рибин, та Мусква й однією так нашпигувався, що вже не приймала душа.

Після трапези вони на декілька годин забилися у прохолодний сховок поблизу водяної греблі. Мусква спав, але його сон став сторожкий, тривожний. Він уже розумів, що мусить сам про себе дбати, і вуха його потроху вчилися розпізнавати й читати різні звуки. Він щоразу прокидався, коли Тор ворушився чи глибоко зітхав уві сні. Після нинішнього переходу Мусква побоювався, що може втратити свого великого друга і годувальника. Він був рішуче налаштований на те, щоб не дати прийомному батькові вшитися так, щоб він, малий Мусква, того не чув і не бачив. Та Тор і не збирався утікати від маленького попутника. Мало того, він навіть привернувся до ведмежати.

Бажання попоїсти форелі та страх перед людьми — не лише ці дві причини привели Тора у пониззя, де брала свій початок річка Бебін. У ньому цілий тиждень наростало якесь бентежне почуття, а в ті останні два-три дні, коли відбулися зустріч із людьми і двобій із барибалом, воно досягло свого піку. Якесь дивне невдоволення, нездоланний потяг переповнювали Тора, і поки Мусква спав, зручно умостившись серед чагарів, гризлі весь час нашорошував вуха, сподіваючись щось почути, і раз у раз принюхувався. Він шукав свою подругу. Стояв пусковепесім — місяць линяння — і щороку в цей час або в кінці «місяця відкладання яєць», як тут іще називали червень, він вирушав на пошуки ведмедиці, яка приходила сюди із західних гір. Він майже в усьому тримався раз і назавжди вироблених звичок, й однією із них було щороку приходити сюди, до витоків Бебін. По дорозі Тор ніколи не гребував нагодою поласувати фореллю, й що більше він її з’їдав, то дужче пахнув. Навряд чи він робив це навмисно, щоб здаватися привабливішим своїй обраниці, але факт залишається фактом: після форельної дієти від нього відгонило так, що він міг скорити серця багатьох ведмедиць.

Коли до заходу сонця залишалося години дві, він підвівся, потягнувся всім тілом і вивудив ще дві форелі. Мусква з’їв голову однієї рибини, Тор — усю решту, і вони почалапали далі.

Той світ, до якого вступав зараз Мусква, був йому вдивовижу. Тут не було вже освоєних знайомих звуків. Тихий, притлумлений легіт залишився там, у горішній долині. Тут же не було ані ховрахів, ані білих куріпок, ані вгодованих гоферів, що сновигали б туди-сюди. Вода у цьому озері була тиха, глибока і темна, а ліс підступав так близько, що з води біля берега випирало коріння дерев. Тут не знайти було скель, по яких можна лазити, зате траплялися м’які від надміру вологи колоди, густий вітролом і купки чагарів. І навіть повітря було тут інакшим — спокійним, непорушним. Ведмежі лапи нечутно ступали чудовим килимом з моху, подеколи вони тонули в ньому аж по плечі. Незвичний морок лісу аж кишів дивовижними тінями, у повітрі терпко пахло прілістю і гниттям.

Тор пішов повільніше. Здавалося, тиша, морок і застояний дух розбудили його підозріливість. Він ішов тихо, часто зупинявся, оглядався і нюхав повітря. Він обнюхував крайки озер під корінням дерев. При кожному новому звуці уклякав, низько пригинав голову і нашорошував вуха.

Кілька разів Мусква бачив у мороці лісу летючу тінь. Це була велика сіра сова, що взимку одягається у біле. А коли сутеніло, на шляху йому трапився звір з великими очима, з вигляду ніби хижак. Побачивши Тора, він прудко, як копнутий м’яч, дременув геть. Це була рись.

Ще не зовсім споночіло, коли Тор швидко вийшов на прогалину, і Мусква побачив спочатку струмок, а трохи оддалік — чималу загату. У повітрі густо пахло не відомими йому створіннями. Цей запах належав не рибам, але линув від води. Посеред водойми, просто з-під плеса, здіймалися три-чотири чималі купини, які скидалися на круглі курені, укриті ззовні шаром глини.

Щоразу, буваючи в цих краях, Тор забрідав до цієї колонії і, траплялося, добував на сніданок або на вечерю молодого гладкого бобра. Та цього разу Торові було не до бобрів: по-перше, він не зголоднів, а по-друге, він поспішав. Утім, Тор затримався біля озера, сховався у затінку і простояв на березі кілька хвилин.

У бобрів уже повним ходом кипіла нічна робота. Мусква швидко збагнув, що означають мерехтливі смуги, які раз у раз розтинали озерну поверхню. На початку кожного такого сліду виднілася плеската чорна голова, і Мусква побачив, що смуги ті здебільшого беруть початок біля далекого берега і простягаються навпрямки до не високої, але довгенької загати, яка перекривала плин води на сто ярдів на схід.

Тор уперше бачив цю загату, але він добре знав боброві звичаї, тож розумів, що ці лісові трударі, на яких він полював лише вряди-годи, споруджують нову греблю, розширюючи власні володіння. Ведмеді бачили, як двійко угодованих бобрів зі сплеском скинули у воду дерев’яну колоду завдовжки футів на чотири, після чого один із них поплив до загати, штовхаючи її поперед себе, а другий повернувся у ліс. По деякім часі там із тріском упало чергове підгризене дерево: інші бобри теж не справляли посиденьки.

Тор нарешті розвернувся і рушив до греблі.

І щойно він ступив кілька кроків, як посеред загати щось страшенно затріщало, а потім із силою ляснуло по воді. Старий бобер помітив Тора — і лупонув широченним хвостом по застояному плесу, попереджаючи про загрозу. Звук виляску рушничним пострілом розлігся у німотній тиші. Тієї ж миті то тут, то там почулися такі самі виляски, сплески пірнальників-бобрів, водойма ожила, завирувала, і зо два десятки бобрів, похапцем покинувши роботу,