Читати книгу - "До ніг твоїх я небо простелю…"

Лія засміялася.

— Бідолахам із Європи нічого не залишилося, як тільки підписати ту угоду зі мною, — нарешті видала Степанова.

— То ти?… — розширила очі від здивування Рахімова.

— Так, — гордо виперла груди вперед Ольга. — Граю в Лондоні, при королівській консерваторії. Гастролюю по Європі й Америці. Спасибі тобі за квиток у майбутнє. Я — твоя боржниця. Можеш на мене розраховувати, якщо буде потреба. Хоча, — на мить замовкла. — У тебе надійний тил. Дай, Боже, кожному.

— Це правда, — ствердно кивнула головою Лія.

— А що з продовженням роду? Не плануєте ще? — нічого не підозрюючи, поцікавилася подруга.

— Ми поховали нашу дитину, — не приховуючи правди, відповіла.

— О, Господи! Вибач, люба, — зніяковіла Ольга. — Рідна моя, нехай у вас все буде добре.

— Буде, — гірко посміхнулася Лія. — Треба жити далі. Маратові теж важко. А ти? — трохи повеселішала. — Ще не знайшла свою долю?

— Твій Марат — один на світі, — розсміялася Степанова. — На всіх не вистачить. От знайду йому аналог — відразу вийду заміж.

Лія не ревнувала. Щирішої дівчини не знала. Хоч подругам ніколи не довіряла своє серце, Ольга була якась виняткова. Завжди умудрялася опинитися поряд у потрібну хвилину в потрібному місці. Коли Турганова вийшла заміж — їхні дороги розійшлися. Але хто б міг подумати, що тут, в Австрії, вони зустрінуться.

— Завтра я від’їжджаю, — сумно повідомила Степанова за спільною сімейною вечерею на туристичній базі. — Маю два концерти в Угорщині. Але, коли буду в Україні, з вашого дозволу, — глянула на Марата, — обов’язково зателефоную.

— Будемо раді, — усміхнувся Рахімов.

Такою щасливою Лію він давно не бачив. Ця дівчина принесла якесь умиротворення, спокій. Заразила позитивом. Його дружині не завадить інколи розвіятись у дівочій компанії.

— Тебе не впізнати, — казала Анжела Володіна доньці, яка навідалася до матері вперше за останні півроку. — Якась загадкова, сумна. Знов проблеми у стосунках з начальником? — саркастично скривила губи.

— Немає у нас ніяких стосунків, — зітхнула Ілона. — Й роботи у мене вже немає, нічого немає…

— Тобто? — здивувалася. — Ти ж казала, що не проблема, навіть якщо він одружений. Між вами усе по-старому. Колись я просила забути того чоловіка, але ти не слухала. Нарешті він сам тебе вигнав?

— Не те слово, — утираючи сльози, відповіла. — Казав, якщо попадусь йому на очі — зітре на порох.

— Чому ти дозволяєш так із собою розмовляти? — насупила брови колишня співачка.

— Мені більше ні до кого йти, мамо, — важко почала Ілона неприємну розмову, з-за якої, власне, й прийшла. — Я знаю, що винна перед тобою, але… Нема коштів, щоб знімати житло. Навіть на їжу вже не маю, — змахнула сльозу, що покотилася по щоці.

Анжела насторожилася. Такою свою дочку точно ще не бачила. Серцем відчула — сталась біда.

— Мене жорстоко звільнили, про резюме навіть мови йти не може. Кому я його покажу? — заплакала.

— З якої причини звільнили? — спокійно поцікавилася Володіна-старша.

— Я принесла у фірму наркотики, — шморгаючи носом, тихо відповіла.

— Ти збожеволіла? — аж привстала зі стільця мати. — Ти — наркоманка?

— Боже хорони, — відразу заперечила Ілона. — Це легкі таблетки, якими у нічних клубах інколи розважається молодь. Нічого серйозного. Але Рахімов мало не вбив мене, ухопив за горло. Я думала — задушить. Викинув з роботи, як…

— Пихатий недоумок, — процідила крізь зуби Анжела.

— Це ще не все, — вже зовсім тихо продовжила дочка.

Мати не зреагувала. Дивилася кудись в одну точку, ніби знала, що з такими дрібницями, як звільнення, дочка б до неї на поклон не прийшла.

— Я вагітна, — одним махом видала нещасна. — П’ятий місяць уже.

На скляному байдужому обличчі не здригнувся жоден мускул. Наче знала наперед про новину.

Настала мертвотна тиша.

Ілона закрила обличчя руками й гірко заридала.

— Чого ти чекала п’ять місяців? — нарешті запитала мати.

— Не знаю, — схлипуючи, відповіла. — Кажуть, його дружина не зможе більше завагітніти, я й подумала…

— То ти спеціально на це пішла? — обдала гнівним поглядом дочку.

Ілона мовчала.

— Чудово. Такого безглуздя я ще не бачила. Рахімов знає?

— Навіть подумати боюсь, якою буде реакція, — плачучи, одповіла.

— Вибір у тебе невеликий, — зітхнула мати. Встала з-за столу, підійшла до вікна. — Як я не намагалася навчити тебе правильно будувати стосунки з чоловіками — не вийшло, — задумано промовила. — Ти все ж повторила мою помилку. Закохалася. Тепер пожинаєш гіркі плоди любові, — глянула на округлений животик дочки. — Я не дозволю тобі залишитися, — спокійно продовжила. — Підеш до нього, все розкажеш. Якщо відмовиться — відкриєш таємницю його дружині. Коли ж і це не допоможе — виживатимеш одна з дитиною на руках. Цього на місяць має вистачити, — повільно підійшла до серванту, вийняла із шкатулочки невеличку пачку купюр. — Заплатиш за квартиру, купиш їжу. Далі — сама.

Ні жива, ні мертва пленталася Ілона по набережній. Іти їй було нікуди. Грошей від матері, яка холоднокровно викинула на вулицю свою вагітну дитину, не взяла. Зупинилася. Подивилася на вечірню річку: у чорній воді відблискували різнокольорові нічні вогники, що освітлювали набережну й вітрини магазинів.

«Залізти б зараз у цю глибоку воду й…» — подумала і мимоволі згадала, як колись вилізла на парапет балкону, щоб укоротити собі віку. Якби не Лариса… Так, Лариса. Хоч останнім часом між ними зовсім розладналися стосунки, але кращого варіанту не було. У неї добра душа, може, щось порадить.

Нічним автобусом добралася до спального району міста, знайшла потрібний будинок, натиснула кнопку дзвінка у під’їзд.

— Хто там? — почулося у вмонтованому мікрофоні.

— Ілона, — тяжко вимовила.