Читати книгу - "Гола економіка. Викриття нудної науки"

їздити. Однак наша міра того, наскільки ми щось цінуємо, — це скільки ми згодні платити за це, і багатії завжди зможуть платити більше за щось, ніж інші. Якщо вартість поїздок на «Експлорері» підніметься до 9 доларів за галон, тоді люди, що керують ними, везтимуть вино й сир для пікніків на пляжах Нантукета, тоді як постачальник із Чикаго, якому потрібна буде вантажівка для доставки деревини й цегли, не зможе покрити свої витрати. Хто насправді «цінує» найбільше свої автомобілі? (Розумні політики можуть обійти питання рівності, скориставшись податком на «прожерливі» авто для відшкодування податку, який найтяжче лягає на плечі середнього класу, такого як податок на зарплатню, і в цьому випадку наш постачальник із Чикаго платитиме більше за вантажівку, але менше — Службі внутрішніх доходів[69].) І нарешті процес виявлення й оподаткування побічних ефектів може вийти з-під контролю. Кожна дія на певному рівні генерує побічні ефекти. Будь-який вдумливий аналітик державної політики знає, що деякі індивіди, які носять спандекс[70] на людях, мають оподатковуватися, якщо не арештовуватися. Я живу в Чикаго, де орди ожирілих людей, які провели зиму вдома на дивані, виходять на вулиці ледь одягнені першого ж дня, коли температура повітря підніметься вище десяти градусів. Це може бути жахливим видовищем для тих, хто змушений бачити їх, і безумовно це не повинні бачити діти. Мабуть, податок на спандекс виявився непрактичним.

Я змінив свою позицію. Будь-хто, кажучи, що ринки, залишені на волю дії власних механізмів, завжди вестимуть до соціально вигідних результатів, верзе повну нісенітницю. Ринки самі по собі не можуть дати нам вигоди, коли існує велика різниця між приватними затратами на певну діяльність і суспільними витратами на неї. Розумні люди можуть і повинні обговорювати, якими можуть бути прийнятні вигоди. Часто це потребуватиме участі уряду.

Звичайно, не завжди. Сторони, які створюють зовнішні чинники, мають стимул самим прийти до приватної згоди. Це була ідея Рональда Коуза, економіста з Університету Чикаго, який отримав Нобелівську премію 1991 року. За відповідних обставин одна зі сторін у побічних ефектах може заплатити іншій стороні за зміну її поведінки. Коли мій сусіда Стюарт починав грати на своїх барабанах, я міг би заплатити йому, щоб він припинив або взяв менш дратівливий інструмент. Якщо мої незручності будуть більшими, ніж його задоволення від гри, я теоретично міг би заплатити йому, щоб він кудись подів свої бонго й полегшив життя для нас обох. Деякі уявні цифри можуть допомогти зрозуміти це. Якщо Стюарт отримує 50 доларів вигоди від гупання по барабанах, а цей шум завдає шкоди моїй психіці на 100 доларів за годину, то нам обом буде краще, якщо я дам йому 75 доларів, щоб він узявся за плетіння речей. Він отримує гроші, що приносять йому більше вигоди, ніж барабани, а я даю гроші за тишу, яка цінна для мене більше, ніж оті 75 доларів.

Однак зачекайте: якщо Стюарт створює цей шум, чому я маю платити йому, щоб він припинив? Може, я не повинен? Однією з ключових ідей Коуза є те, що приватні сторони можуть вирішити питання побічних ефектів власними силами лише тоді, коли відповідні права власності чітко визначені, а це означає, що кожна сторона знає, на що вона має право. (Як буде показано далі в цьому розділі, право власності часто містить у собі речі, значно складніші, ніж просто власність.) Чи має Стюарт право шуміти так, як йому хочеться? І чи маю я право працювати у відносному спокої? Ймовірно, що офіційні правила поведінки в Чикаго дають на це відповідь. (Ця відповідь може залежати від часу дня, даючи йому право чинити шум до певної визначеної години, а мені — право на тишу в нічні години.)

Якщо я маю право мирно працювати, тоді будь-яка платня повин­на іти у зворотному напрямку. Стюарт має заплатити мені за те, що він почне гуркотіти. Але в такому разі він не робитиме цього, оскільки це йому невигідно. Для мене як наполегливого письменника тиша коштувала б 100 доларів, тому Стюарт мав би заплатити мені принаймні таку суму, щоб вчиняти шум. Гра на бонго коштуватиме йому лише 50 доларів. Він не збирається платити мені 100 доларів за те, що приносить йому вигоду лише на 50. Тому я отримую свою тишу безкоштовно.

Це пояснює другу важливу ідею Коуза: приватні сторони завжди дійдуть одного й того самого ефективного рішення (того, що забезпечить найкраще використання наявних ресурсів) незалежно від того, яка сторона виступить із претензіями на право власності. Єдина різниця — хто закінчить виплатою іншому. У нашому випадку спірним ресурсом є наша спільна стіна та звукові хвилі, що проникають крізь неї. Найефективнішим використанням цього ресурсу буде зберігати тишу, оскільки я ціную моє мирне написання книжок більше, ніж Стюарт — свою гру на бонго. Якщо Стюарт має право шуміти, я заплачу йому за те, щоб він припинив, і повернуся до мирної роботи. Якщо я маю право на тишу, Стюарт не захоче платити мені достатньо для того, щоб лупити по своїх барабанах, — і я повернуся до мирної роботи.

Цікаво, що такий перебіг подій відбувається в реальному житті. Моїм улюбленим прикладом є енергетична компанія Огайо, яку місцеві жителі звинуватили в тому, що вона викидала «бридкий блакитний дим», який завдавав шкоди їхнім володінням і здоров’ю. Закон про чисте повітря давав право 221 жителю подавати скаргу про збитки для припинення забруднення. Отже, американська електрична компанія мала ухвалити одне з двох рішень: (1) припинити забруднення; чи (2) заплатити всім жителям міста за переїзд в інше місце[71].

Газета New York Times повідомила про реакцію: «Компанія купує місто, яке вона задушила, територію, будівлі й блакитний дим». Компанія заплатила всім жителям приблизно втричі дорожче, ніж коштували їхні будинки, в обмін на підписання угоди про те, що вони ніколи не будуть подавати скарг на шкоду, завдану забрудненням. За 20 мільйонів доларів проблема компанії закрилася і зникла — у буквальному сенсі. Очевидно, що це набуло і фінансового сенсу. New York Times повідомляла, що таке врегулювання стало першим випадком, коли компанія знищила ціле місто. «Це дозволить компанії уникнути знач­них втрат і публічних скандалів через індивідуальні позови, сказали правники й екологічні експерти».

Заключна ідея Коуза була така: транзакційні витрати, пов’язані з урегулюванням таких справ, — від часу, який був витрачений на визначення всіх причетних до юридичних витрат досягнення згоди, — повинні бути достатньо низькими для приватних сторін, щоб вони самі могли впоратися з побічними ефектами. Стюарт і я можемо сперечатися щодо паркану на задньому дворі. Американська електрична компанія може