Читати книгу - "З любов’ю, Обрі"

— Скільки їй було? — м’яко запитала Бріджет.

— Сім, — відповіла я, готова заплакати. Я ковтнула слину і прогнала сльози геть. Розкидала шматочки тосту по землі. Птахи і білки з’їдять їх, коли ми з Бріджет підемо.

— Мені шкода, — сказала Бріджет. Її очі були червоні, вона також ледь не плакала, але не відводила від мене погляду.

— Приїхали всі: бабуся, інші бабуся з дідусем, усі тітки й дядьки з обох сторін, друзі. Було дуже багато людей. Я майже не пам’ятаю тиждень після лікарні — тоді були похорони, — лише трішки. Дві домовини — одна велика й одна маленька. Дядько Девід, який намагався вмовити мене поїсти лазанью, яку приніс хтось із церкви. Усвідомлення, що на мені гарне чорне плаття, якого я раніше ніколи не бачила. Я не пам’ятала, щоб вдягала його, і не знала, хто мені його купив. Найгірше — я хотіла щось сказати татові. І не могла. І ніколи не зможу…

Я замовчала. Лишилося ще трохи, справді. Про маму.

— Мама і я… розумієш, вона була за кермом, коли… думаю, це мало значення… Але це не її вина… справді…

Я не могла закінчити цю частину розповіді.

— Вона непогана людина… Просто трапилося… щось жахливе…

— Я тобі вірю, — сказала Бріджет.

Залишилося ще два тости. Один я віддала Бріджет, а інший стала їсти сама, повільно, прислухаючись до того, як він хрустить між зубами.

— Обрі? Я тобі вірю, — знову сказала Бріджет. — Усе добре.

Вона встала і простягнула руку. Я дозволила їй допомогти мені піднятися. Бріджет мене обійняла. Отак, обіймаючи за талію, вона провела мене до бабусиного будинку.

~ ~ ~

Люба Джиллі!

Сьогодні я дещо пригадала.

Я пригадала рожеву троянду, яку лишили у моїй кімнаті після похорону. Я не знала, хто її приніс, і не бачила нікого, хто б заходив чи виходив із моєї кімнати, тож мені хотілося думати, що це від тебе, хоча я й знаю, що це не має особливого сенсу. Думаю, це тому, що я дуже сумувала за Саванною. Я хотіла думати, що якась частинка її все ще поруч.

Тепер, коли я пригадала це, шкодую, що не взяла ту квітку з собою у Вермонт. Вона все ще у моїй старій кімнаті, лежить десь засохла.

Але думаю, вона там і чекатиме на мене, коли повернуся, я її знайду.

З любов’ю, Обрі

~ ~ ~

Я сказала бабусі, що мені нічого не треба, але вона відповіла, що це неправда. Сказала, що мені треба чоботи, шапки, рукавички і шарфи на зиму, і нові кросівки, і светри — ще хоча б три, — і спортивний светр із капюшоном, який би не був такий затяганий, як мій, і кілька пар нових джинсів, і, звичайно ж, будь-кому потрібні нові шкарпетки і спідня білизна, а ще ж треба купити купу шкільного приладдя! Тобто у мене просто не було вибору. Я отямилася в машині, по дорозі на закупи.

Ми ходили по магазинах, які називаються «аутлети». Раніше я ніколи про них не чула, але, як на мене, це звичайні магазини, тільки людей у них більше. Хоч я все переміряла у примірці, бабуся наполягла, щоб перед тим, як відривати етикетки, я переміряла все ще й удома.

Я натягнула футболку з блакитними смужками, нові джинси і пішла у ванну, щоб подивитися в дзеркало.

— Як тобі? — запитала бабуся. — Мені подобається.

— Так, непогано, — сказала я, повертаючись, щоб роздивитися себе ззаду. — То коли починається школа?

— З середини наступного тижня, — відповіла бабуся.

Я повернулася в кімнату, щоб приміряти інший одяг.

— Скажи точно, який це день.

— Думаю, середа.

— Ні, бабусю, яке число?

— Сьоме вересня.

— Ні, — сказала я. — Я нікуди не піду сьомого вересня.

Я грюкнула дверима, відштовхнула вбік три сотні пакетів з новим одягом і залізла на ліжко, накрившись із головою.