Читати книгу - "Потапов, до дошки!"

Нарешті Женька вирішив, що крики в них відпрацьовані, і перейшов до показу самих прийомів. Він став у позу і звелів Льонькові йти на нього з уявним ножем.

Високий Льонько рушив на маленького, худенького Женьку, але той безстрашно підскочив до супротивника, який переважав силою, схопив його за руку й крутонув щосили. Від несподіванки Льоха рвонувся убік, і Женька впав.

«Учитель» підскочив і, обтрушуючись, накинувся на учня:

— Ти що робиш? Тобі сказали з ножем іти, от і йди. І нема чого смикатися. Весь прийом зіпсував!

— Я ж не навмисно, — виправдовувався Льонько.

— Добре. Давай краще я на тебе піду, а ти обороняйся. Тільки по-справжньому обороняйся, а не смикайся, як паралічний, — наказав Женька.

Льонько став у позу. Женька наскочив на нього й тієї ж миті знову опинився на землі.

— Ти що, знущаєшся? — не на жарт розсердився Женька, потираючи забите коліно. — Ти навмисно, так?

— Сам сказав оборонятися, — знизав плечима Льонько.

— Саме так, я тобі людською мовою сказав «обороняйся», а ти що руками розмахався?

— Звідки я знаю, як треба оборонятися?

— Отож бо й воно, що не знаєш. Оборонитися нормально не може, а туди ж, у спецназівці мітить, — пробурчав Женька. — Дивися, як треба. Я на тебе стрибаю й хапаю за руку. Ти намагаєшся вирватися…

Льонько спробував. Женька впав і забив друге коліно.

— Усе, з мене вистачить! — з образою крикнув «учитель». — Я для нього стараюся, прийомів навчаю, а він — на тобі, навмисно все псує.

— Та не навмисно я, ну слово честі. Женько, давай ще разочок спробуємо, — заблагав Льонько.

— Добре, пояснюю останній раз, для особливо тупих, — уїдливо мовив Женька й знову пішов у наступ.

Він схопив Льонька й став заламувати йому руку за спину, але марно.

— Ти що, не бачиш, що я тобі руку заламую? — прошипів Женька.

— Ну, бачу, — наче нічого й не трапилося, відповів Льонько.

— А чого тоді стоїш, як пень? За правилами прийому, ти руку повинен назад завести.

— Так би відразу й сказав.

Наступний прийом почався вдало. Льонько зігнув руку, Женька його заламав і, як годиться, стрибнув зверху. Льонько пам'ятав, що смикатися не можна, тому, зібравши всі сили, стояв, намагаючись не ворушитися. Женька бовтався в нього на спині, конвульсивно смикаючи ногами і намагаючись звалити нетямущого учня на землю. Нарешті він не витримав і закричав:

— Падай! Падай, кому кажуть!

Льонько випрямився, при цьому ледве не впав Женька.

— Тут же брудно, — заперечив Льонько.

— А ти як хотів, і прийоми опанувати, і жодного разу не впасти? Це тобі не жарти. Хочеш у сутичці перемагати, можна й забруднитися.

Заради такої справи варто помучитися, і Льонько погодився. Навчання йому давалося тяжко. Він зовсім не вмів оборонятися, але виявилося, що нападає ще гірше. На руках і ногах «учителя» не було живого місця від синців і саден. Через годину, украй знесилений, Женька сказав:

— На сьогодні вистачить, а то ти, напевно, втомився.

Друзі побрели додому. Вони йшли мовчки. Женька спирався на Льонька, а Льонько думав, до чого ж важко пам'ятати всі прийоми, щоб не забути, коли нагнутися, а коли впасти. Немов прочитавши його думки, Женька по-дружньому кивнув йому і, підбадьорюючи, сказав:

— Нічого, Льонько, і в тебе колись вийде. Важко в навчанні…

У новому навчальному році в школі почали працювати секція баскетболу, школа сучасного танцю, клуб любителів літератури, гурток «Умілі руки» і хор. Отож у вільний час кожний міг вибрати заняття до душі. Багато учнів стали обдумувати, куди записатися. Женька з Льоньком також не залишилися осторонь, але раптом з'ясувалося, що інтереси в нерозлучних друзів не збігаються.

Льонько записався у секцію баскетболу, тим більше що вчитель фізкультури пообіцяв узяти його в шкільну збірну.

Зате Женька ненавидів баскетбол усією душею. Мало того, що він ніколи не міг влучити в кошик, ще гіршою була справа з передачею м'яча. Один раз він спробував прийняти пас і дотепер згадував про це із жахом. Йому здалося, що його живіт протаранило не м'ячем, а гарматним ядром. З того часу