Читати книгу - "Дженні"

Збуджена Дженні відступила від нього, ледь тремтячи всім тілом, і сказала:

— Паскудні заразні тварюки! Мабуть, більше за них я ненавиджу тільки людей… Усі вони брудні й переносять хвороби, і якщо дозволиш їм себе вкусити, то захворієш, бо їхні зуби отруйні й іноді коти від цього помирають. Завжди боюся цього…

Пітер щиро промовив:

— Дженні, я думаю, що ти найхоробріша й найдивовижніша людина, я маю на увазі, кішка, яку я колись зустрічав. Ніхто не зміг би зробити це так, як зробила ти.

Цього разу Дженні не стала пишатися чи хизуватися перед Пітером, бо хвилювалася за нього, адже це саме вона втягнула його в цю пригоду. Вона сказала:

— Отак, Пітере. Ми не можемо практикуватися на щурах, як ми робили це на мишах, бо це занадто небезпечно. Одна помилка і — ну, я не хочу, щоб це сталося. Я можу показати тобі, як викручуватися в повітрі, бо ти маєш знати, як це робиться, щоб уникнути їхніх різаків. Але стрибок, відстань, час і, понад усе, точне розташування того місця, куди вгризатися в їхню шию ззаду — ну, коли настане час, ти маєш робити це на сто відсотків точно.

Якщо візьмеш їх зависоко, вони можуть вирватися чи навіть скинути тебе. Деякі з них дуже великі й важать майже стільки, скільки й ти, а якщо ти схопиш їх за спину надто низько, вони можуть обернутися й укусити тебе.

— Але як же я тоді вчитимусь? — запитав Пітер.

— Дозволь якийсь час мені мати з ними справу, — відповіла Дженні, — й уважно спостерігай щоразу, як я їх убиватиму. Чомусь навчишся. А тоді, коли настане час тобі самому битися зі щуром, ти або зробиш це правильно й ніколи більше не забудеш, як це робиться, або… — Дженні не закінчила речення і почала замість цього відчайдушно митися, а Пітер відчув, як дрижаки пробігли його спиною…

Їх зрештою знайшли за сім годин після відплиття, у цей час «Графиня Ґрінок» повільно повзла за течією широкою Темзою. Коли кок, ямайський чорношкірий дивної трикутної форми на ім’я Мелі, зайшов до комори по солонину, замість паспортів та квитків вони показали йому вісьмох мишей і трьох щурів. Трьох мишей з усієї здобичі зловив Пітер, він так пишався ними, аж йому хотілося, щоб на них, як автограф на книзі, було зазначено його ім’я. Можливо, так: «Зловлено Пітером Брауном, Комора „Графині Ґрінок“, 15 квітня 1949 року».

Мелі широко всміхнувся, підсиливши свій трикутний ефект, бо чоло в нього було вужчим за підборіддя і сказав:

— Біс із ним, добре. Файно заплатили за проїзд. Я сьо скажу капітану, — і з цим він пішов на місток, забравши екземпляри здобичі Пітера та Дженні з собою. Це був такий корабель, де кок запросто міг піти на місток до капітана, коли мав потребу перемовитися з ним слівцем. Там він розповів про те, що знайшов двох «зайців» у коморі й додав:

— Хай йому грець, вони заплатили за квиток. Подивіться на сьо! — і він розгорнув фартух, показавши плоди їхньої праці.

Капітан, рідкісний огрядний шотландець на ім’я Сурліс, подивився в фартух, ковтнув нудоту й суворо наказав Мелі викинути це сміття за борт і повертатися на камбуз. Капітан був у поганому настрої, бо він ненавидів море і все пов’язане з ним, і з цієї причини почувався щасливим лише в порту чи десь поблизу або ж ідучи в гирлі річки з землею у межах досяжності з обох боків.

Він виявляв свою дивну позицію щодо моря навіть у тому, що відмовлявся одягатися як капітан корабля, і командував «Графинею Ґрінок» у твідовому костюмі кольору солі з перцем із золотим ланцюжком від годинника, що простягався його велетенським пузом, та в м’якому фетровому капелюсі кольору гірчиці або, як їх називають, трилбі з закрученими вгору полями.

Однак, коли Мелі вже виходив, капітан постановив: оскільки коти проникли на борт й вочевидь збиралися відпрацьовувати свій проїзд, то вони можуть залишитися. Але одного треба перенести на бак, бо команда скаржиться на щурів.

Однак Мелі не надто поспішав виконувати наказ, Він вештався судном, розповідав історію про котів і показував усім зустрічним трофеї. Тому повернувся до комори вже з делегацією, що складалася з містера Стрейчена, першого помічника, містера Кар-люка, другого помічника, головного інженера Макданкелда і боцмана, якого називали просто Анґус.

Вони швиденько провели нараду, основну думку якої Пітер швидко переклав Дженні, і перед тим, як друзі встигли отямитися, їх вперше розлучили. Дженні послали жити з командою, а Пітера, на прохання містера Стрейчена, до капітанських приміщень.

Дженні встигла лише гукнути Пітеру:

— Не хвилюйся, ми знайдемо спосіб знову зійтися. Старайся. А якщо трапиться щур, не вагайся і не грайся. Вбивай!

Після цього боцман узяв її за шкірку й виніс геть.

Коли Пітер був хлопчиком і жив удома, няня часто розповідала йому про маленькі пароплави, які ходили між Ґріноком та Ґуроком, двома портовими містечками поблизу Ґлазґо, де минуло її дитинство. Але ніколи, вирішив Пітер, не було там такого дивного корабля із такою чудною і строкатою командою, як «Графиня Ґрінок». З усіма ними він познайомився, доки «Графиня» ліниво повзла вздовж південного та західного узбережжя Англії, розвертаючи свій присадкуватий іржавий корпус до порту за найменшої нагоди навіть тоді, коли на те не існувало жодної причини.

Як здавалося Пітерові, на борту ніхто нічим не переймався. Окрім другого інженера, який не відривався від стародавньої буркотливої машинерії. Йому якимось чином вдавалося черепаховими темпами вести «Графиню» через холодні води каналу. Кожен член команди мав певну особливість чи улюблене заняття, які цікавили їх дужче й займали більше часу, ніж прямі обов’язки тримати судно на плаву і направляти його до пункту призначення.