Читати книгу - "Необхідні речі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Я просто подумала, дощ і все таке…
– Та то ніколи не вгадаєш, чому вони болять. В тому-то й напасть із цим. Але ти не зважай, Розалі, а йди сюди до вікна. Мені здається, тут у нас перед очима зараз чудо відбудеться.
Розалі приєдналася до Поллі біля вікна саме вчасно, щоб побачити, як дрібна кваплива постать із затиснутою в руці парасолею, ніби дрючком, судячи з того, як вона її тримала, наближається до навісу «Необхідних речей».
– Це Нетті? Дійсно вона? – ледь видихнула Розалі.
– Дійсно вона.
– Господи, вона заходить!
Та на мить здалося, ніби передбачення Розалі обламало всю справу. Нетті підійшла до дверей… а тоді відступила. Вона переклала парасолю з однієї руки в іншу й кинула на фасад «Необхідних речей» такий погляд, наче то змія, готова її вкусити.
– Ну ж бо, Нетті, – м’яко промовила Поллі. – Давай, золото!
– Мабуть, там зачинено, – припустила Розалі.
– Ні, у нього там табличка, що у вівторок і четвер відчинено лише за попередньою домовленістю. Сама бачила, коли зранку проходила.
Нетті знову підступила до дверей. Потягнулася до ручки й знову відсмикнулася.
– Господи, мене це вбиває, – простогнала Розалі. – Вона мені була сказала, що, може, повернеться, а я ж знаю, як вона обожнює те карнавальне скло, але я б і не подумала, що наважиться.
– Вона запитала, чи нічого, що вона вийде на час перерви, щоб сходити в «те нове місце» й забрати мій судочок від торта, – пробурмотіла Поллі.
Розалі кивнула.
– Така вже наша Нетті. Вона колись навіть питала в мене дозволу сходити до виходка.
– Я так собі думаю, вона почасти сподівалася, що я забороню, що буде забагато роботи. Але, думаю, інша частина хотіла, щоб я погодилася.
Поллі не відривала очей від жорстокої дрібномасштабної війни, що точилася менш ніж за сорок ярдів, мінівійни між Нетті Кобб і Нетті Кобб.
Якщо вона таки ввійде, який же це буде для неї крок уперед!
Поллі відчула тупий гарячий біль у долонях, опустила очі й побачила, що переплітає пальці. Змусила себе скласти руки на стегнах.
– Та річ не в судку від торта і не в склі карнавальному, – відзначила Розалі. – Річ у ньому.
Поллі перевела погляд на неї. Розалі розсміялася й дещо зашарілася.
– Ні, я не кажу, що Нетті на нього запала чи щось таке, хоча вона реально була така розмріяна, коли я наздогнала її на вулиці. Він з нею мило поводився, Поллі. Оце й усе. Був чесним і приємним.
– Багато людей з нею приємні, – сказала Поллі. – Алан аж зі шкури пнеться, щоб гарно з нею обходитися, а та все одно його соромиться.
– Наш містер Ґонт приємний по-особливому, – нехитро зауважила Розалі, і, ніби на підтвердження її слів, Нетті вхопилася за ручку дверей і повернула її.
Вона відчинила двері й так і стояла на хіднику, стискаючи парасолю, ніби те її мілке джерело рішучості майже зовсім вичерпалося. Поллі раптом відчула певність, що Нетті зачинить двері й поспішить геть. Долоні, хоч і з артритом, стиснулися в кулаки.
«Уперед, Нетті. Заходь. Лови шанс. Повертайся до світу».
Тоді Нетті всміхнулася, очевидно, у відповідь людині, яку ні Поллі, ні Розалі не бачили. Вона опустила парасолю, відвівши її від грудей… і ввійшла.
Двері за нею зачинилися.
Поллі повернулася до Розалі, і її вразило, що в тієї сльози на очах. Жінки перезиралися якусь мить, а тоді, сміючись, обійнялися.
– Уперед, Нетті! – гукнула Розалі.
– Два очка від нас! – погодилася Поллі, і сонце вирвалося з-за хмар у її голові на дві години раніше, ніж воно зробило це в небі над Касл-Роком.
2
Через п’ять хвилин Нетті Кобб сиділа в одному з дорогих крісел із високою спинкою, що їх Ґонт розставив уздовж стіни своєї крамниці. Забуті парасоля й сумочка лежали на підлозі поруч. Ґонт сидів біля неї, стискав її долоні й не відривав гострого погляду від її непевних очей. Абажур із карнавального скла стояв на одній зі скляних шафок біля контейнера з-під торта Поллі Чалмерз. Абажур був дивовижним і в антикварних крамницях Бостона міг би продаватися доларів за триста, якщо не більше. Нетті Кобб, проте, щойно купила його за десять доларів і сорок центів, усі гроші, що були в неї в сумці, коли вона зайшла в крамницю. А зараз забула про нього, як і про парасолю.
– Завдання, – промовляла вона. Голос звучав ніби крізь сон. Вона легенько поворухнула пальцями, щоб сильніше стиснути долоні містера Ґонта. Він зробив те ж у відповідь, і її обличчя торкнулася ледь помітна задоволена усмішка.
– Так, правильно. Це дрібниця. Ви ж знаєте містера Кітона, правда?
– Так, звісно, – відповіла Нетті. – Рональда і його сина Денфорта. Обох знаю. Ви кого маєте на увазі?
– Молодшого, – пояснив містер Ґонт, погладжуючи її долоні довгими великими пальцями. Нігті в нього були жовті й досить довгі. – Першого виборного.
– Позаочі його «Бастером» називають, – повідомила Нетті й захихотіла. То був різкий звук, навіть трохи істеричний, проте Ліленда Ґонта це наче не стривожило. Навпаки – звук не дуже нормального сміху Нетті наче сподобався йому. – Завжди так називали, ще відколи він хлопчиком був.
– Я хочу, щоб ви завершили оплату свого абажура, трішки розігравши Бастера.
– Розігравши? – стурбовано уточнила Нетті.
Ґонт усміхнувся.
– Потрібно просто влаштувати невеличкий жарт. А він і не дізнається, що це ви. Подумає на іншу людину.
– Ой. – Нетті перевела погляд повз Ґонта на абажур із карнавального скла, і на мить щось розтуманило її погляд – можливо, жадібність чи просто жадання й задоволення. – Ну…
– Усе буде гаразд, Нетті. Ніхто й не дізнається… а абажур буде у вас.
Нетті заговорила повільно і вдумливо:
– Мій чоловік багато кпинив із мене. Можливо, буде весело розіграти так когось іншого. – Вона знову подивилася на нього, і тепер її погляд пояснішав точно від тривоги. – Якщо від цього йому не буде боляче. Такого я не хочу робити. Я так зі своїм чоловіком зробила, знаєте.
– Боляче не буде, – м’яко промовив Ґонт, погладжуючи долоню Нетті. – Зовсім-зовсім. Я просто хочу, щоб ви дещо залишили в нього вдома.
– Але як я…
– Ось.
Він поклав їй щось у долоню. Ключ. Вона стиснула його.
– Коли? – запитала Нетті. Її замріяні очі знову повернулися до абажура.
– Скоро. – Він відпустив її долоню й підвівся. – А зараз, Нетті, мені треба запакувати цей чудовий абажур вам у коробку. Місіс Мартін має зайти подивитися на «лалік» через… – Він глипнув на годинник. – Божечки, через п’ятнадцять хвилин! Але у мене просто слів нема, наскільки я радий, що ви вирішили зайти. У наш час зовсім небагато людей здатні оцінити красу карнавального скла – більшість просто перекупники з касовими
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необхідні речі», після закриття браузера.