Читати книгу - "Необхідні речі"

«Моєму доброму приятелеві Браяну, з найкращими побажаннями, Сенді Коуфекс».

Пальці обмацували вигнуті лінії підпису. Губи рухалися. Він знову відчув спокій… чи майже спокій. Картка ще насправді не його. Це лише певний… пробний період. Він ще дещо має зробити, щоб вона стала дійсно його. Браян був не до кінця впевнений, що саме треба зробити, але знав, що це якось пов’язано зі сном, від якого він щойно прокинувся, а ще був певний, що знатиме, коли настане час

(завтра? сьогодні вночі?)

діяти.

Він закрив швидкозшивач («КОЛЕКЦІЯ БРАЯНА, НЕ ЧІПАТИ!» – акуратно видрукувано на картці, приклеєній скотчем до передовиці) і поклав його в комод. Тоді повернувся в ліжко.

У володінні карткою Сенді Коуфекса турбувала одна річ. Браянові хотілося показати її батькові. Дорогою додому з «Необхідних речей» він уявляв, як показуватиме її йому. Він, Браян, зі старанною недбалістю: «Слухай, тату, я одну 56-ку купив собі в новому магазині. Глянеш?» Тато погодиться без особливого інтересу, суто щоб підтримати розмову, зайде в кімнату, щоб потішити Браяна… і як же загоряться в нього очі, коли побачить, який скарб вдалося дістати! А підпис!..

Так, він буде приголомшений і радий, звичайно. Найпевніше, поплескає Браяна по спині й дасть п’ять.

Але що тоді?

А тоді почнуться запитання, саме так… і в цьому проблема. Батькові перш за все захочеться дізнатися, по-перше, де він дістав картку, по-друге, де взяв гроші на таку картку, яка а) рідкісна, б) в чудовому стані й в) підписана. Друкований напис на картці був Сенфорд Коуфекс, реальне iм’я легендарного швидкісного пітчера. А на підписі було Сенді Коуфекс, і в дивному й деколи недешевому світі колекціонерів обмінних бейсбольних карток це означало, що чесна ринкова ціна картки може сягати аж ста п’ятдесяти доларів.

Подумки Браян спробував придумати можливу відповідь.

«Я купив її в новому магазині, тату, “Необхідних речах”. Там чоловік продав мені її з ОФІГЕЗНОЮ знижкою… сказав, що так люди будуть більше зацікавлені в тому, щоб прийти туди, якщо знатимуть, що в нього дешево».

У голові звучало нормально, та навіть дитині, якій ще рік до того, як зможе платити повну дорослу ціну за квиток у кіно, було зрозуміло, що це надто натягнуто. Коли розповідаєш, що тобі вдалося з кимсь непогано про щось домовитися, людям завжди цікаво. Надто цікаво.

«Та ну? І скільки він скинув? Тридцять відсотків? Сорок? За пів ціни віддав? Це ж усе одно закоштувало би баксів шістдесят-сімдесят, Браяне, а я ж ЗНАЮ, що в тебе нема таких грошей десь по скарбничках».

«Ну… насправді, вийшло трохи дешевше, тату».

«То скажи. Скільки заплатив?»

«Ну… вісімдесят п’ять центів».

«Він продав тобі підписану бейсбольну картку Сенді Коуфекса 1956 року, яка ще не була в обігу, за вісімдесят п’ять центів?»

Ага, отут і почнуться реальні проблеми.

Які проблеми? Браян не зовсім усвідомлював, але десь щось смердітиме, це точно. Якимсь чином його звинуватять… можливо, тато теж, але мама – точно.

Вони, можливо, навіть змусять його повернути картку, а він її нізащо не віддасть. Картка не просто підписана, вона підписана для Браяна.

Нізащо.

Бляха, та він навіть не зміг похизуватися нею перед Стеном Досоном, коли той зайшов покидати м’яча, хоча Браянові хотілося, – в Стена б підлива по «жокейках»[32] потекла. Але Стен збирався переночувати в нього в п’ятницю, тож Браян запросто уявляв собі, як той каже татові: «То як вам Браянова картка Сенді Коуфекса, містере Раск? Кульно, правда?» Те саме з іншими друзями. Браян відкрив одну з великих істин маленьких містечок: багатьма таємницями – фактично всіма дійсно важливими таємницями – не можна ділитися. Бо такі речі розходяться, і то швидко.

Він опинився в дивній і незручній ситуації. Дістав чудову річ і не міг нікому ні показати, ні розповісти про неї. Це мало б знівечити задоволення від нового придбання, що, певною мірою, і сталося, але разом з тим це подарувало йому вкрадливу, скаредну насолоду. Він зрозумів, що не стільки тішиться карткою, скільки зловтішається, що вона в нього є, і таким чином дізнався ще одну істину: зловтіха на самоті дарує свою незвичну приємність. Здавалося, ніби один закуток його здебільшого відкритої й доброї натури відмежувався стінами й був залитий особливим чорним світлом, що одночасно викривляло й збільшувало те, що там сховане.

І він не збирався цим ділитися.

Нізащо, ні-ні, аж ніяк.

«Тоді краще заверши з оплатою», – прошепотів голос глибоко в думках.

Він завершить. Жодних проблем. Він розуміє, що те, що мусить зробити, – не зовсім гарний вчинок, але це також не щось зовсім огидне. Просто… просто…

«Просто жарт, – прошепотів у голові інший голос, і він побачив очі містера Ґонта – темно-сині, наче море в ясний день, і химерно заспокійливі. – Оце й усе. Просто маленький жарт».

Так, просто жарт, що б він не означав.

Жодних проблем.

Браян занурився глибше в ковдру з гусячого пуху, перевернувся на бік, заплющив очі й одразу задрімав.

Він дещо зрозумів, коли вони з братом крізь сон підсунулися ближче одне до одного. Дещо, що сказав містер Ґонт. «Ти станеш кращою рекламою, ніж БУДЬ-ЯКА місцева газета!» Тільки він не може показувати картку, яку купив. Якщо ця думка настільки очевидна для нього, хлопця, якому бракує розуму не переходити дорогу перед Г’ю Прістом, хіба такий розумник, як містер Ґонт, цього не розуміє?

Ну, можливо, розуміє. А може, й ні. Дорослі не мислять як нормальні люди, і, крім того, картка ж у нього, правда? І вона в його альбомі, саме там, де й повинна бути, правда?

Відповідь на обидва запитання була ствердна, тож Браян облишив думки про все це й знову заснув, поки по вікні барабанив дощ, а в кутах під звисами лементував невтомний осінній вітер.

Розділ четвертий

1

Дощ ущух до світанку четверга, а перед десятою тридцять, коли Поллі визирнула з вікна «Шито-крито» й побачила Нетті Кобб, хмари вже починали розходитися. Нетті несла складену парасольку й поквапом рухалася по Мейн-стріт, тримаючи під пахвою сумочку, ніби відчувала, що одразу в неї за спиною розкриваються щелепи нової грози.

– Як твої руки сьогодні, Поллі? – запитала Розалі Дрейк.

Поллі зітхнула про себе. Їй доведеться розібратися з таким же, тільки настирливішим запитанням, коли його вдень поставить Алан, припускала вона, – вони домовилися зустрітися за кавою в «Закусочній Нен» біля третьої. Людей, яких давно знаєш, так просто не обманути. Вони бачать сірість твого обличчя й темні півмісяці під очима. Що важливіше, вони бачать стривожений погляд твоїх очей.

– Сьогодні набагато краще, дякую, – відказала вона.

Це було