Читати книгу - "Малюк"

Нарешті його погляд зупинився на Вандерхузе. Він дивився на Вандерхузе так довго та пильно, що мені спала дика думка: чи не здогадується Малюк про призначення діагностера, — а наш молодцюватий капітан кінець кінцем з якоюсь нервозністю збив зігнутим пальцем свої бакенбарди і, всупереч інструкції, злегка вклонився.

— Феноменально! — голосно і чітко промовив Малюк голосом Вандерхузе. На індикаторі зажевріла зелена лампочка.

Капітан знову нервово збив бакенбарди і підлесливо усміхнувся. І відразу ж обличчя Малюка пожвавішало. Вандерхузе був нагороджений цілою серією жахливих гримас, що змінювали одна одну. На лобі Вандерхузе виступив холодний піт. Не знаю, чим би все це закінчилося, але тут Малюк нарешті відчепився від одвірка, ковзнув уздовж стіни і спинився біля екрана відеофону.

— Що це? — запитав він.

— Відеофон, — відповів Комов.

— Так, — сказав Малюк. — Усе рухається, і нічого немає. Зображення.

— Ось їжа, — повідомив Комов. — Хочеш поїсти?

— Їжа — окремо? — незрозуміло запитав Малюк і наблизився до столу. — Це їжа? Не схоже. Шарада.

— Не схоже на що?

— Не схоже на їжу.

— Все-таки спробуй, — порадив Комов, підсовуючи до нього тацю з меренгами[21].

Тоді Малюк раптом упав навколішки, простяг уперед руки і розкрив рота. Ми мовчали, сторопівши. Малюк теж не рухався. Його очі були заплющені. Це тривало всього кілька секунд, після чого він м’яко повалився на спину, сів і різким рухом розкидав по підлозі перед собою зім’яте листя. Його обличчям знову пробігло ритмічне ряботиння. Швидкими і якимись дуже точними дотиками пальців він почав пересовувати листочки, час від часу допомагаючи собі ногою. Ми з Комовим, вставши з крісел і витягнувши шиї, стежили за ним. Листя ніби саме собою складалося в дивний візерунок, безсумнівно правильний, але який не викликав жодних асоціацій. На мить Малюк застиг нерухомо — і раптом знов одним різким рухом згріб листя на купку. Обличчя його завмерло.

— Я розумію, — оголосив він, — це — ваша їжа. Я так не їм.

— Дивись, як треба, — сказав Комов.

Він простяг руку, взяв меренгу, зумисно повільним рухом підніс її до рота, обережно відкусив і почав демонстративно жувати. На мертвотному обличчі Малюка промайнула судома.

— Не можна! — майже крикнув він. — Нічого не можна брати руками до рота. Буде погано!

— А ти спробуй, — знову запропонував Комов, поглянув у сторону діагностера і запнувся. — Твоя правда. Не треба. Що робитимемо?

Малюк присів на ліву п’яту і соковитим баритоном промовив:

— Цвіркун у запічку.[22] Маячня. Поясни мені знову: коли ви звідси підете?

— Зараз це пояснити важко, — м’яко пояснив Комов. — Нам дуже, дуже треба все про тебе дізнатися. Адже ти ще нічого про себе не розповідав. Коли ми все про тебе будемо знати, то заберемося звідси, якщо ти захочеш.

— Ти знаєш про мене все, — проголосив Малюк голосом Комова. — Ти знаєш, як я виник. Ти знаєш, як я сюди потрапив. Ти знаєш, навіщо я до тебе прийшов. Ти знаєш про мене все.

Мені очі полізли на лоба, а Комов ніби й не здивувався.

— Чому ти думаєш, що я все це знаю? — спокійно запитав він.

— Я міркував. Я зрозумів.

— Це феноменально, — спокійно сказав Комов, — та це не зовсім вірно. Я нічого не знаю про те, як ти жив до мене.

— Ви підете відразу, коли дізнаєтеся про мене все? Це так?

— Так, якщо ти захочеш.

— Тоді запитуй, — сказав Малюк. — Запитуй швидко, бо я теж хочу тебе запитати.

Я глянув на індикатор. Просто так собі глянув. І мені стало якось моторошно. Щойно там було нейтральне біле світло, а зараз яскравим рубіновим вогнем горів сигнал негативних емоцій. Я мигцем помітив, що обличчя Вандерхузе стривожене.

— Спочатку розкажи мені, — промовив Комов, — чому так довго ховався?

— Курвіспат, — чітко вимовив Малюк та пересів на праву п’яту. — Я давно знав, що люди прийдуть знову. Я чекав, мені було погано. Потім я побачив: люди прийшли. Я почав міркувати і зрозумів — якщо людям сказати, вони підуть, і тоді буде добре. Обов’язково підуть, але я не знав — коли. Людей четверо. Дуже багато. Навіть одна людина — дуже багато. Але краще, ніж четверо. Я заходив до одного і розмовляв удень. Я заходив до одного та розмовляв вночі. Шарада. Тоді я подумав: одна людина говорити не може. Я прийшов до чотирьох. Було дуже весело, ми гралися із зображеннями, ми бігли, наче хвиля. Знову шарада. Ввечері я помітив: один сидить окремо. Ти. Я подумав і зрозумів: ти чекаєш на мене. Я підійшов. Чеширський кіт[23]! От як було.

Він розмовляв різко й уривчасто, голосом Комова, і тільки беззмістовні слова він вимовляв цим соковитим незнайомим баритоном. Руки, пальці його ні на секунду не залишалися у спокої, та й сам він увесь час рухався, і рухи його були стрімкі та невловимо плавні, він ніби переливався з однієї постави в іншу. Фантастичне це було видовище: звичні стіни кают-компанії, ванільний запах від тістечок, усе таке домашнє, звичне — тільки дивне бузкове світло і в цьому світлі на підлозі гнучке, плавне і стрімке маленьке чудовисько. І тривожний рубіновий вогник на пульті.

— Звідки ти знав, що люди прийдуть знову? — запитав Комов.

— Я міркував і зрозумів.

— А може, хто-небудь розповів тобі?

— Хто? Каміння? Сонце? Кущі? Я один. Я і мої зображення. Але вони мовчать. З ними можна тільки гратися. Ні. Люди прийшли і пішли. — Він швидким рухом пересунув кілька листочків на підлозі. — Я подумав і зрозумів: вони прийдуть знову.

— А чому тобі було погано?

— Бо люди.

— Люди ніколи нікому не шкодять. Люди хочуть, щоб усім навколо було добре.

— Я знаю, — сказав Малюк. — Адже я вже казав: люди підуть, і буде добре.

— Від яких людських дій тобі погано?

— Від усіх. Вони є або вони можуть прийти — це погано. Вони підуть назавжди — це добре.

Червоний вогник на пульті свердлив мою душу. Я не стримався і легенько зачепив Комова ногою під столом.

— З чого ти взяв, що коли людям сказати, то вони підуть? — запитав Комов, не зваживши на мене.

— Я знав: люди хочуть, щоб усім навколо було добре.

— Але ж як ти про це дізнався? Ти ж ніколи не спілкувався з людьми.

— Я довго міркував. Довго не розумів. Потім зрозумів.

— Коли зрозумів? Давно?

— Ні, недавно. Коли ти пішов від озера, я спіймав рибу. Я дуже здивувався. Вона