Читати книгу - "Малюк"

цього поставляться. Та й не це головне. Головне — це те, що цивілізація тут, мабуть, технологічна. Високорозвинена цивілізація. Що й слід було довести. Незрозуміло тільки, чого це вони зарилися під землю, чому залишили свою рідну планету під владою порожнечі й тиші. Проте, якщо подумати, у кожної цивілізації свої уявлення про благоустрій. Наприклад, на Тагорі…

— Пост КАЗ! — гаркнув Вандерхузе під самим вухом, так що я здригнувся. — Як бачиш цілі?

— Бачу цілі… — відгукнувся я машинально, але відразу ж запнувся: вусів над горами не було. — Немає цілей, — упалим голосом сказав я.

— Спиш на посту!

— Нічого не сплю… Щойно були, бачив на власні очі…

— І що ти бачив своїми очима? — поцікавився Вандерхузе.

— Цілі. Три цілі.

— А потім?

— А тепер їх немає.

— Гм… — сказав Вандерхузе. — Дивно якось це сталося, ти як гадаєш?

— Так, — співчутливо сказав я. — Дуже дивно. Були — і раптом нема.

— Комов повертається, — повідомив Вандерхузе. — Може, він що-небудь розуміє?..

Дійсно, Комов, обвішаний футлярами, вайлуватою ходою — мабуть, у нього потерпли ноги — повертався до корабля. Час від часу він обертався — треба гадати, прощався з П’єром Олександровичем, але самого П’єра Олександровича не було видно.

— Відбій, — сказав Вандерхузе. — Залити все як є і біжи на камбуз[19], приготуй чогось гарячого і підкріплюючого. Геннадій, напевно, замерз як бурулька. Втім, голос у нього вдоволений, як ти думаєш, Майко?

Я миттю опинився на кухні і почав поспіхом готувати глінтвейн[20], каву і легку закуску. Я дуже боявся пропустити бодай слово з того, що розповідатиме Комов. Та коли я швиденько прикотив столик до рубки, Комов ще нічого не розповідав. Він стояв перед столом, розтираючи змерзлу щоку, на столі була розстелена найбільша і найдетальніша карта нашого району, і Майка пальцем показувала йому на ті місця, звідки висовувалися нещодавно вуса-антени.

— Тут нічого нема! — збуджено казала Майка. — Тут мерзлі скелі, каньйони завглибшки по сто метрів, вулканічні провалля — і нічого живого. Я пролітала тут десятки разів. Тут навіть кущів нема.

Комов розгублено-вдячно кивнув мені, взяв обома руками чашу з глінтвейном, занурив у неї обличчя і почав шумно присьорбувати, покректувати, обпікаючись і з насолодою віддимаючись.

— І ґрунт тут крихкий, — продовжувала Майка, — він би не витримав таких споруд. Це ж десятки, а може, й сотні тисяч тонн!

— Так, — промовив Комов і зі стуком поставив порожню чашу на стіл. — Що й казати, дивина. — Він сильно потер долоні. — Змерз як собака, — повідомив він. Це був знову зовсім інший Комов — рум’яний, червононосий, доброзичливий, з блискучими веселими очима. — Дивно, дивно, хлопці та дівчата. Але це ще не найдивніше — мало чого дивного буває на чужих планетах. — Він повалився в крісло і простяг ноги. — Сьогодні мене, знаєте, важко здивувати. За ці чотири години я наслухався такого… Дещо, звісно, потребує перевірки. Але ось вам два фундаментальні факти, які, так би мовити, вже лежать на поверхні. По-перше, Малюк… його звати Малюк… уже навчився поверхово розмовляти і розуміти практично все, що йому кажуть. Це хлопчисько, який за все своє свідоме життя жодного разу не спілкувався з людьми!

— Що означає — поверхово? — недовірливо запитала Майка. — Після чотирьох годин навчання — поверхово?

— Так, після чотирьох годин навчання — поверхово! — тріумфуюче підтвердив Комов. — Але це по-перше. А по-друге, Малюк перебуває в цілковитій упевненості, що він — єдиний мешканець цієї планети.

Ми не зрозуміли.

— Чому ж єдиний? — запитав я. — Який же він єдиний?

— Малюк цілковито впевнений, — з наголосом промовив Комов, — що, крім нього, на цій планеті немає жодного розумного аборигена.

Запала мовчанка. Комов піднявся.

— У нас багато роботи, — сказав він. — Завтра вранці Малюк має намір прийти до нас з офіційним візитом.

Розділ VI

Нелюди і запитання

Ми пропрацювали цілу ніч. У кают-компанії був обладнаний імпровізований діагностер з індикатором емоцій. Ми з Вандерхузе склали його буквально з нічого. Прилад вийшов малопотужний, недолугий, з поганою чутливістю, але деякі фізіологічні параметри він вимірював більш-менш задовільно, а щодо індикатора, то він у нас фіксував тільки три основних позиції: яскраво виражені негативні емоції (червона лампочка на пульті), яскраво виражені позитивні емоції (зелена лампочка) і вся інша емоційна гама (біла лампочка). А що лишалося робити? У медвідсіку стояв чудовий стаціонарний діагностер, проте було цілком зрозуміло, що Малюк не погодиться так, ні сіло ні впало, вкладатися в матово-білий саркофаг з масивною герметичною кришкою. Словом, до дев’ятої години ми так-сяк упорались, і тут на повен зріст постала проблема чергування на посту КАЗ.

Вандерхузе як капітан корабля, відповідальний за безпеку, недоторканність і все таке інше, категорично відмовився скасувати це чергування. Майка, яка просиділа на посту другу половину ночі, звичайно, тішила себе надією, що вже обов’язково буде присутньою під час офіційного візиту. Однак вона була гірко розчарована. Виявилося, що кваліфіковано працювати на діагностері може тільки Вандерхузе. Виявилося далі, що підтримувати в робочому стані діагностер, котрий будь-якої миті ризикує втратити настройку, можу тільки я. І нарешті, з’ясувалося, що Комов з якихось своїх ксенопсихологічних міркувань вважав небажаною присутність жінки на першій бесіді з Малюком. Коротше кажучи, бліда від шаленства Майка знову рушила на пост, причому Вандерхузе, зберігаючи повну холоднокровність, не забув провести її повз прийомний розтруб діагностера, тож усі бажаючі могли переконатись: індикатор емоцій працює — червона лампочка горіла доти, доки Майка не зникла в коридорі. Загалом, на посту КАЗ можна було чути, про що розмовляють у кают-компанії, через інтерком з підсилювачем.

О дев’ятій п’ятнадцять за бортовим часом Комов вийшов на середину кают-компанії і оглянувся. Усе було готове. Діагностер був налаштований і ввімкнений, на столі пишалися тарелі з солодощами, освітлення було відрегульовано під місцеве денне світло. Комов коротко повторив інструкцію про поведінку під час контакту, увімкнув реєструвальну апаратуру і запросив нас по місцях. Ми з Комовим усілися за стіл навпроти дверей, Вандерхузе втиснувся за панель діагностера, і ми почали чекати.

Він з’явився о дев’ятій сорок за бортовим часом.

Він зупинився в дверях, ухопившись лівою рукою за одвірок і підібгавши праву ногу. Напевно, цілу хвилину він стояв так, роздивляючись нас по черзі крізь прорізи своєї мертвотної маски. Тиша була такою, що я чув його дихання — помірне, потужне, вільне, ніби працював добре налагоджений механізм. Поблизу і на яскравому світлі він справляв ще дивніше враження. Все в ньому було дивним: і постава — по-людськи зовсім неприродна і водночас невимушена, і блискуча, ніби полакована зеленаво-блакитна шкіра, і неприємна диспропорція в розташуванні м’язів і сухожиль, і напрочуд потужні колінні вузли, і напрочуд вузькі й довгі