Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

— Це абсолютно слушно, Доріане, — піднесеним тоном підтвердив Голворд.

— У світі ніщо не є абсолютно слушним, — заперечив лорд Генрі.

— Ні, Гаррі, таки є! — вигукнув Доріан. — Ви ж самі добре знаєте, що жінки віддають чоловікам найдорожче золото свого життя.

— Можливо, — зітхаючи, погодився лорд Генрі. — Але вони незмінно вимагають його назад, і то все у найдрібнішій монеті. Ось із чим морока. Жінки, як зауважив один дотепний француз, надихають нас на шедеври, та ніколи не дають змоги їх творити.

— Гаррі, ви вже зовсім неможливий! Я й справді не розумію, за що ви мені так подобаєтесь?

— Я вам завжди подобатимусь, Доріане, — відповів лорд Генрі. — Може, вип’ємо кави, друзі?.. Офіціанте, принесіть кави, коньяку і цигарок… Ні, цигарок не треба, у мене є… Безіле, я не можу тобі дозволити палити сигари, візьми цигарку! Цигарки — це довершений взірець довершеної насолоди — витонченої, гострої, але такої, що не дає повного задоволення. Чого ще бажати?.. Так, Доріане, ви завжди любитимете мене. Бо ви бачите в мені втілення всіх гріхів, які не маєте духу вчинити самі.

— Що за дурниці ви кажете, Гаррі! — скрикнув юнак, прикурюючи від вогнедихого срібного дракона, що його офіціант поставив на стіл. — Краще їдьмо до театру. Коли ви побачите Сібіл на сцені, перед вами відкриється новий ідеал життя. Вона явить вам щось таке, чого ви досі ще не знали.

— Я пізнав уже все, — з утомою в очах мовив лорд Генрі. — Проте я завжди охочий до свіжих вражень, хоч боюся, що для мене їх уже не лишилося. А втім, хтозна? Може, ваша чудова дівчина і розворушить мене. Я люблю сцену — вона куди реальніша за життя. Ну що ж, ходімо! Доріане, ви поїдете зі мною. Мені дуже прикро, Безіле, але моя карета лише двомісна. Тобі доведеться їхати за нами в кебі.

Вони підвелися і, одяглій плащі, допивали каву стоячи. Художник був мовчазний і похнюплений. Смуток опосів його. Не до душі йому був цей шлюб, хоч він і розумів, що з Доріаном могло статися й щось набагато гірше.

За кілька хвилин вони спустилися сходами. Як і домовились, Голворд їхав сам-один і бачив попереду поблимування ліхтарів маленької карети лорда Генрі. Нараз його пройняло почуття безповоротної втрати. Він усвідомив, що Доріан Ґрей ніколи вже не буде для нього тим, чим був дотепер. Поміж них двох стало ще одне життя…

Очі його затуманились, і яскраво освітлені людні вулиці розтанули перед ним у каламуті. Коли кеб над’їхав до театру, Голвордові вже здавалося, що за цей день він постарів на багато років.

Розділ VII

Не знати чому, але публіки в театрі того вечора було повно, і гладкий директор-єврей, що зустрів при вході Доріана та його друзів, розпливався аж до вух у солодкаво-влесній посмішці. З виглядом урочистим і водночас послужливим він провів гостей до ложі, розмахуючи пухкими руками в перснях і просторікуючи на повен голос. Ще огиднішим, ніж раніше, видався він Доріанові, — юнак почувався так, немов, шукаючи Міранду[42], надибав Калібана. Лорд Генрі, навпаки, радше вподобав цього єврея. Принаймні так він заявив і напосівся потиснути йому руку, запевняючи, що пишається знайомством з людиною, котра відкрила справжнього генія і збанкрутувала через любов до поета. Голворд задовольнявся розгляданням облич у партері. Духота стояла неймовірна, і величезна люстра пломеніла, наче якась фантастична жоржина з огненними пелюстками. Молодики на гальорці, знявши куртки й жилети, порозвішували їх на бар’єрі. Вони по перегукувалися через цілу залу й частували апельсинами своїх строкато повбираних подруг, що сиділи поруч з ними. У партері весело гомоніли якісь жінки, дратуючи слух верескливим реготом. З буфету чути було бахкання корків.

— У гарненькому ж місці ви знайшли своє божество! — сказав лорд Генрі.

— А, так, — відізвався Доріан Ґрей. — Саме тут, серед смертних, я й знайшов свою богиню! Коли вона грає, забуваєш усе на світі. Навіть оця сіра публіка — у них неотесані обличчя й грубі манери, але вони стають просто невпізнанні, коли Сібіл на сцені. Вони сидять, затамувавши віддих, і стежать за нею. Досить їй захотіти — і вони ридають або сміються. Вона робить їх чутливими, як скрипка, вона духовно підносить їх, і тоді відчуваєш, що ці люди з такої ж плоті й крові, як і ти сам.

— З такої ж плоті й крові! Ну ні, це вже даруйте! — вигукнув лорд Генрі, який у бінокль розглядав гальорку.

— Не звертайте на нього уваги, Доріане, — мовив художник. — Я чудово розумію вас і вірю в цю дівчину. Та, яку ви покохали, не може не бути гарною! Коли вона здатна так впливати на людей, душа в неї витончена й шляхетна. Духовно підносити своє покоління — о, це велика заслуга! Якщо ця дівчина спроможна надихнути душі тих, які досі обходились без неї, якщо вона може зародити любов до краси в людей, чиє життя брудне й потворне, якщо вона має силу здерти з них шкаралупу егоїзму і викликати сльози співчуття до чужого горя — тоді вона варта вашого кохання, варта того, щоб цілий світ уклінно схилився перед нею. Добре, що ви з нею одружуєтесь. Спершу я не думав так, але тепер я згоден з вами. Сібіл Вейн боги створили для вас. Без неї ваше життя було б не таке повне.

— Дякую, Безіле, — відповів Доріан Ґрей, тиснучи йому руку. — Я знав, що ви мене зрозумієте. А Гаррі просто жахає своїм цинізмом… Ага, ось і оркестр. Він препоганий, правда, та грає лише хвилин з п’ять. Тоді підніметься завіса, і ви побачите дівчину, якій я віддам ціле життя, якій я вже віддав усе, що є в мені найкраще.

За чверть години під сплеск бучних оплесків на сцену ступила Сібіл Вейн. Вона й справді була дуже гарна — лорд Генрі навіть визнав у думці, що таку вроду йому рідко доводилось бачити. В її сором’язливій грації та боязкому виразі очей було щось від молодої сарни. Легка барва, наче тінь троянди у срібному дзеркалі, заграла на щоках дівчини, коли їй передався щирий запал залюдненої зали. Вона відступила на два кроки і губи її затремтіли. Безіл Голворд скочив на ноги і заплескав у долоні. Доріан Ґрей сидів непорушно, наче вві сні, прикипівши до дівчини