Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чарівно! Чарівно!
До широкої вітальні в домі Капулетті разом з Меркуціо та іншими приятелями ввійшов Ромео в одежі прочанина. Убогий оркестрик процигикав кілька тактів і почався танець. Поміж гурту незграбних обшарпаних акторів Сібіл Вейн здавалася якоюсь вищою, неземною істотою. Її тіло колихалось у танці, як тростина над водою. Вигини її шиї нагадували білу лілею, а руки були мовби виточені з холодної слонової кості.
Однак вона лишалася на диво байдужною. Ані іскорки радості не блиснуло їй в очах, коли вона побачила Ромео. Ті декілька слів Джульєтти —
О пілігриме, в тім гріха немає —
З молитвою торкатись рук святих:
Такий привіт нам звичай дозволяє.
Стискання рук — то поцілунок їх,
і короткі репліки в подальшому діалозі прозвучали явно фальшиво. Голос був чарівний, але тон — зовсім невідповідний, якийсь нещирий і штучний. І ця хибно взята інтонація вичавила все живе з віршів, а висловлене в них почуття зробила нещирим.
Доріан Ґрей, приглядаючись до Сібіл, щодалі більш полотнів. Він був ошелешений і стривожений. Ні Безіл, ні лорд Генрі не наважувались бодай словом озватись до нього. Дівчина — бачилось їм — не мала ані найменшого хисту, і вони були вкрай розчаровані.
Знаючи, однак, що справжнє випробування будь-якої Джульєтти — сцена на балконі у другій дії п’єси, вони ще мали надію. Якщо Сібіл Вейн не вдасться і ця сцена, значить, дівчина бездарна та й усе.
Коли вона вийшла на балкон, освітлений місяцем, вигляд у неї був чарівний — це годі було заперечити. Але разюча неприродність гри ставала все нестерпнішою. Театральність жестів доходила до безглуздя, штучний пафос псував геть усе, що Сібіл промовляла. Прекрасний монолог —
Моє лице ховає маска ночі,
Та все воно від сорому пашить
За ті слова, що ти вночі підслухав, —
був продекламований з нудотною педантичністю учениці якогось невдатного викладача красномовства. Далі вона, перехилившись через балкон, почала проказувати ті найдивовижніші рядки:
Ні, не клянись. Хоч ти — єдина радість,
Та не на радість змовини нічні…
Все сталось несподівано занадто —
Так швидко, так раптово й необачно,
Як блискавка, що блисне й зникне швидше,
Ніж мовимо «Он блискавка!». Добраніч…
Добраніч, любий! Теплий подих літа
Нехай цю бруньку ніжного кохання
Оберне в пишну квітку запашну,
Коли з тобою стрінемося ще раз…
Але вона промовила ці слова так механічно, наче зовсім не усвідомлювала їхнього змісту. То не було нервове хвилювання, ні — навпаки, вона нібито цілком зберігала самовладання. Це була просто кепська гра. Дівчина явно не мала й крихти таланту.
Навіть невибаглива публіка гальорки й задніх рядів партеру втратила сякий-такий інтерес до п’єси. Зала неспокійно заворушилась, почулися голосні розмови, а далі й свист. Директор-єврей, що стояв у глибині бельетажу, тупотів ногами й люто лаявся. І тільки сама дівчина зоставалась незворушною.
Після другої дії в залі вибухла ціла буря шикання. Лорд Генрі підвівся й почав одягати плащ.
— Вона прегарна, Доріане, — мовив він, — але грати не може. Ходім звідси!
— Ні, я досиджу до кінця, — різко, болісним голосом заперечив Доріан. — Мені, Гаррі, дуже прикро, що через мене у вас пропав вечір. Перепрошую вас обох.
— Мій любий Доріане, мабуть, міс Вейн сьогодні нездужає, — урвав його Голворд. — Ми прийдемо колись іншим разом.
— Краще б їй і справді нездужати, — зітхнув Доріан. —
Але мені здається, вона просто холодна й нечула. З нею сталася цілковита зміна! Ще вчора вона була велика артистка, а сьогодні це лише звичайнісінька посередня лицедійка.
— Не кажіть так про кохану дівчину, Доріане. Кохання вище за Мистецтво.
— І те, і те — тільки форми наслідування, — зауважив лорд Генрі. — Ну що ж, ходімо, Безіле. Але вам, Доріане, теж не слід тут довше залишатися. Дивитись на кепську гру — погано для людської моральності. Окрім того, навряд чи ви, Доріане, схочете, щоб ваша дружина виступала на сцені, — тож і не має значення, що вона грає Джульєтту, мов дерев’яна лялька! Вона дуже гарненька, і коли на житті розуміється так само мало, як і на мистецтві, — близькість із нею принесе вам чимало насолоди! Є ж бо тільки два різновиди людей, по-справжньому чарівних, — це ті, що їм відомо абсолютно все, і ті, яким не відомо абсолютно нічого. Заради Бога, любий мій хлопчику, не сприймайте це так трагічно! Секрет вічної молодості в тому, щоб остерігатись почуттів, які нівечать вроду. Краще їдьмо з нами до клубу. Там попалимо цигарок і вип’ємо за вроду Сібіл Вейн. Вона прекрасна. Чого ще вам хотіти?
— Ідіть, Гаррі! — скрикнув юнак. — Мені треба побути на самоті. Безіле, ви теж залиште мене. Хіба ви не бачите, що серце моє крається?!
Йому до очей підступили гарячі сльози, а губи засіпалися. Кинувшись углиб ложі, він прихилився до стіни і затулив обличчя руками.
— Ходімо, Безіле, — з незвичною теплотою в голосі мовив лорд Генрі. І вони обидва вийшли з ложі.
Через кілька хвилин спалахнули вогні рампи, завіса знову піднялась і почалася третя дія. Доріан Ґрей повернувся на своє місце. Вигляд його був блідий і сповнений гордовитої байдужості. П’єса все тяглась, і здавалося, що кінця їй не буде. Зала напівспорожніла, люди зі сміхом виходили, човгаючи важкими черевиками. Вистава безнадійно провалилася.
Коли грали останню дію, ряди були майже порожні. Врешті завіса опустилась під хихотіння і голосні нарікання.
Ледве закінчилася вистава, як Доріан Ґрей метнувся за лаштунки, до гримерки Сібіл Вейн. Дівчина стояла сама, з виразом тріумфу на обличчі. Очі її яскраво зоріли, і вся вона немов променилася сяйвом. Напіврозтулені вуста усміхались якійсь лише їй одній знаній таємниці.
Коли увійшов Доріан, Сібіл глянула на нього, і вмить її охопила безмежна радість.
— Як препогано я сьогодні грала, Доріане! — вигукнула вона.
— Жахливо! — ствердив Доріан, ошелешено вдивляючись у неї. — Просто жахливо! Ви що, хворі? Ви й не уявляєте, яка це була мука і як я страждав.
Дівчина усміхнулася.
— Доріане, — вона вимовила його ім’я з наспівною протяжністю, насолоджуючись ним, наче воно було солодше за мед для червоних пелюсток її уст. — Доріане, ви ж мали зрозуміти. Але зараз ви вже розумієте, правда?
— Що зрозуміти? — сердито перепитав він.
— Чому я сьогодні так погано грала. І чому я віднині завжди погано гратиму. Чому я ніколи вже не зможу добре грати.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Портрет Доріана Ґрея», після закриття браузера.