Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Знаю, мені не слід би вам усе це говорити, але я не можу стриматись. Ясна річ, наші заручини — в найсуворішій таємниці. Сібіл навіть своїй матері не сказала. Та і я ще не знаю, якої заспівають мої опікуни. Лорд Редлі, певно, буде в нестямі. Та нехай, мені байдуже! Менше ніж за рік я стану повнолітнім і тоді зможу робити все, що схочу… Ну, скажіть, Безіле, хіба ж не прекрасно, що кохання я пізнав у поезії, а дружину знайшов у Шекспірових п’єсах? Уста, що їх Шекспір навчив говорити, прошепотіли мені на вухо свою таємницю. Мене обіймали руки Розалінди, і я цілував Джульєтту…
— Так, Доріане, я гадаю, ви маєте рацію, — сповільна мовив Голворд.
— А сьогодні ви бачилися з нею? — запитав лорд Генрі.
Доріан Ґрей похитав головою.
— Я залишив її в Арденському лісі, а зустріну тепер в однім із садів Верони.
Лорд Генрі в задумі відпив шампанського.
— В яку ж саме мить ви завели з нею мову про шлюб, Доріане? І що вона відповіла? Чи ви, мабуть, уже й забули?
— Любий Гаррі, я ж не мав з нею якоїсь ділової розмови, щоб конче формально освідчуватись! Я просто сказав, що кохаю її, а вона відповіла, що не гідна бути моєю дружиною. Не гідна! Боже мій, та ж мені цілий світ проти неї — ніщо!
— Жінки надзвичайно практичні, — пробурмотів лорд Генрі, — набагато практичніші, ніж ми, чоловіки. Ми в таку мить часто забуваємо сказати про шлюб, а от жінка неодмінно нагадає нам про нього.
Голворд торкнувся його ліктя.
— Облиш, Гаррі, ти ж ображаєш Доріана. Він не такий, як інші, — в нього занадто гарна душа, щоб зробити жінку нещасною.
Лорд Генрі глянув через стіл на Доріана й відказав:
— Доріан ніколи не ображається на мене. Я спитав його з найблагороднішої причини — єдиної, що може виправдати будь-які запитання, — з чистої цікавості. У мене склалася думка, що завжди саме жінки пропонують нам руку, а не ми їм. Це, ясна річ, за винятком буржуазії. Проте буржуазія нині старомодна. От я й хотів перевірити правильність свого погляду.
Доріан Ґрей засміявся і похитав головою.
— Ви безнадійні, Гаррі, але я не звертаю уваги на ваші слова. На вас неможливо сердитись. Коли ви побачите Сібіл Вейн, то й самі зрозумієте, що образити її міг би лише негідник, позбавлений людського серця. Мені й у голові не вкладається, як можна ославити ту, яку кохаєш! Я кохаю Сібіл Вейн. Я хочу піднести її на золотий п’єдестал, щоб увесь світ поклонявся моїй коханій. Що таке шлюб? Довічна обітниця. Вам це смішно? Не смійтеся, Гаррі! Адже саме таку довічну обітницю я й збираюся дати. Її довір’я робить мене відданим, а її віра — добрим. Коли я з нею, мені соромно за все те, чого ви, Гаррі, навчили мене. Тоді я стаю інакшим, зовсім інакшим. Так, тоді я змінююсь: самий лише дотик руки Сібіл Вейн — і я забуваю й вас, і всі ваші чарівні теорії, такі отруйні й нездорові.
— Які ж саме? — запитав лорд Генрі, беручись до салати.
— Ну, про життя, про кохання, про насолоду. Словом, усі ваші теорії, Гаррі.
— Єдине, що варте теорії, — це насолода, — неквапливо промовив лорд Генрі своїм мелодійним голосом. — Але боюся, що теорію насолоди я не можу приписати собі. Її створила Природа, а не я. В насолоді Природа випробовує людину і насолодою ж виявляє своє благословіння.
Щаслива людина — обов’язково добра, але добра — не обов’язково щаслива.
— Але кого ж ти вважаєш добрим? — аж скрикнув Безіл Голворд.
— Атож, — приєднався до художника Доріан, відкинувшись на стільці і дивлячись на лорда Генрі з-над розкішного букета пурпурових ірисів, що стояв посеред столу, — кого ви вважаєте добрим?
— Добрий той, хто живе у злагоді із самим собою, — відказав лорд Генрі, торкаючись ніжки келиха білими, наче відточеними пальцями. — А хто мусить жити в злагоді з іншими людьми, той у розладі з самим собою. Своє власне життя — це найважливіше. Що ж до ближніх, то якщо кому смакує філістерський чи пуританський дух, він може собі козиритись перед ними власного моральністю, але насправді втручатися в життя ближніх — не наша справа. До того ж індивідуалізм, безперечно, має вищу мету. Сучасна мораль вимагає від нас погодження з моральними приписами часу. Я ж, однак, вважаю, що для кожної культурної людини примирятися з нормами своєї доби — це щонайгрубша неморальність.
— Але ж ти знаєш, Гаррі, що як людина живе тільки для себе, то розплачується за це жахливою ціною, — зауважив митець.
— Авжеж, у нас за все нині правлять надміру. Мені здається, справжня трагедія вбогих людей саме в тому, що вони не можуть дозволити собі нічого, крім самозречення. Красиві гріхи, як і красиві речі, — привілей багатих.
— За життя для себе розплачуються не грошима.
— А чим же іншим, Безіле?
— Ну, хоча б докорами сумління, стражданням і усвідомленням свого морального занепаду…
Лорд Генрі знизав плечима.
— Любий мій, середньовічне мистецтво прекрасне, але середньовічні емоції застаріли. Звісно, як на літературу, вони ще годяться, але для літератури взагалі годяще лиш те, що в житті уже вийшло з ужитку. Повір мені, цивілізована людина ніколи не кається в пережитих насолодах, а людина нецивілізована не знає, що таке насолода.
— Я знаю, що таке насолода! — вигукнув Доріан Ґрей. — Це коли обожнюєш когось.
— Певна річ, це краще, ніж бути обожнюваним, — відказав лорд Генрі, вибираючи собі фрукти. — Страх набридливо терпіти, як тебе обожнюють. Жінки ставляться до нас, представників чоловічого роду, точнісінько, як людство до своїх богів. Вони поклоняються нам і вічно набридають своїми проханнями.
— А як на мене, вони просять у нас лише того, що перше вже нам дали, —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Портрет Доріана Ґрея», після закриття браузера.