Читати книгу - "Граф Дракула"

11 серпня, 3 година ранку.

Знову за щоденником. Не можу спати, краще вже писатиму. Я надто схвильована, щоб заснути. З нами сталася неймовірна, якась кошмарна подія. Вночі не встигла я закрити свого щоденника, як відразу ж заснула. Раптом я прокинулася і сіла на ліжку. Жахливе відчуття страху охопило мене — я відчула якусь пустоту навколо себе. В кімнаті було темно, тому я не могла бачити ліжка Люсі; я крадькома дісталася до нього і почала його обмацувати; ліжко виявилося порожнім. Я запалила сірник і побачила, що Люсі немає в кімнаті. Двері зачинені, але не замкнуті, хоча я замикала їх. Я побоялася розбудити її матір, оскільки останнім часом вона почувалася якось гірше, ніж звичайно, і одягнулася, вирішивши сама розшукати Люсі. Збираючись вийти з кімнати, я здогадалася подивитися, в чому вона пішла, щоб мати уявлення про її наміри. Якщо в сукні — значить, її треба шукати в будинку, якщо ж у костюмі — поза будинком. Сукня і костюм виявилися на своїх місцях. «Слава Богу, — подумала я, — вона не могла далеко піти в одній нічній сорочці». Я спустилася сходами і подивилася у вітальні — її немає. Тоді я почала шукати по всіх кімнатах із поступово наростаючим відчуттям страху. Таким чином я дісталась до вхідних дверей, вони виявилися відчиненими, але не навстіж, а злегка прочинені. Зазвичай слуги на ніч ретельно замикають ці двері, і я почала боятися, що Люсі вийшла надвір. Але роздумувати було ніколи, тим більше що страх зовсім позбавив мене здатності розбиратися в деталях. Я закуталася у велику важку шаль і вийшла; годинник пробив першу годину, коли я пробігла по Крешенду; не було видно ані душі. Я побігла вздовж Північної тераси, але білу фігуру, яку я шукала, не знайшла. З краю Західної кручі над молом я подивилася через гавань на Східну кручу, вагаючись між надією і побоюванням побачити Люсі на нашому улюбленому місці. Круглий місяць яскраво освітлював усю місцевість, а хмари навколо нього перетворили всю сцену на море світла й тіней. Деякий час я нічого не могла побачити, бо церква Святої Марії і вся найближча до неї місцевість були в тіні. Потім, коли хмара звільнила місяць, я передусім побачила руїни абатства; а коли вузька смуга світла рушила далі, то вона освітила церкву і цвинтар. Моє припущення виправдалося: місяць осяяв білу як сніг фігуру, що сиділа на нашій улюбленій лаві. Але тут нова хмара. занурила все в морок, і я більше нічого не встигла роздивитися; мені тільки здалося, що позаду лави, на якій сиділа біла фігура, стояла якась чорна тінь і нахилялася над нею. Це була людина чи тварина — я не могла визначити, але я не дочекалася, доки знову яснішатиме, а кинулася бігти сходами до молу, повз рибний ряд прямо до мосту — єдиним шляхом, який вів до Східної кручі. Місто здавалося вимерлим. Я була дуже рада цьому, оскільки не хотіла, щоб були свідки жахливого стану Люсі. Час і відстань здавалися мені нескінченними, коліна мої тремтіли, і я, задихаючись, підіймалася нескінченними сходинками до абатства. Я, мабуть, ішла дуже швидко, оскільки у мене й зараз таке відчуття, ніби мої ноги налиті свинцем, а суглоби заніміли. Коли я дійшла майже до гори, то вже могла розрізнити лаву і білу фігуру; незважаючи на те, що було темно. Виявляється, я не помилилася: якась довга, чорна тінь стояла, нахилившись над білою фігурою, що зігнулася. Я крикнула з переляку: «Люсі! Люсі!», тінь підвела голову, і зі свого місця я чітко розрізнила бліде обличчя з червоними блискучими очима. Люсі не відповідала, і я побігла до цвинтарних воріт. Коли я увійшла, то церква опинилася між мною і лавою, тому на мить я втратила Люсі із очей. Коли я вийшла через церкву, місяць, звільнившись від хмари, так яскраво світив, що я чітко побачила Люсі з відкинутою на спинку лави головою. Вона була тепер зовсім сама. Біля неї не було навіть ознак живої істоти.

Коли я нахилилася до неї, то побачила, що вона ще спить. Рот у неї був напіввідкритий, але дихала вона не так рівно, як завжди, а якось важко, ніби прагнучи вдихнути більше повітря. Коли я підійшла до неї, вона несвідомо підняла руку і розірвала комір своєї нічної сорочки, який закривав їй шию, при цьому вона здригнулася, неначе відчула холод. Я закутала її в свою теплу шаль і щільно стягнула краї біля шиї, оскільки боялася, щоб вона не застудилася, розгулюючи вночі в самій сорочці. Я боялася розбудити її відразу і, бажаючи залишити руки вільними, щоб допомогти їй, закріпила біля шиї англійською шпилькою. Але поспішаючи, я, мабуть, необережно зачепила чи подряпала її шпилькою, тому що після того, як вона почала спокійно дихати, вона весь час хапалася рукою за горло і стогнала. Закутавши її гарненько, я почала обережно будити її. Спочатку вона не озивалася, потім сон її став тривожнішим, і часом вона стогнала та зітхала.

Нарешті, я взялася енергійно будити її. Вона розплющила очі й прокинулася. Люсі аніскільки не здивувалася, побачивши мене, мабуть, не відразу здогадавшись, де знаходиться. Коли я сказала, щоб вона зараз же йшла додому, вона вмить підвелася і слухняно, як дитя, пішла за мною.

Нам пощастило, і ми дісталися до будинку, нікого не зустрівши. У мене весь час серце так калатало, що здавалося, ніби я непритомнію. Я страшенно перелякалася за Люсі, не тільки за її здоров'я, яке могло погіршитися після цієї нічної пригоди, але й за її репутацію, якщо ця історія набуде розголосу. Діставшись, нарешті, додому, ми насамперед відтерли ноги і разом помолилися Богу, дякуючи за порятунок, потім я вклала Люсі в ліжко. Перш ніж заснути, вона просила і заклинала мене нікому, навіть матері, не говорити ні слова про її пригоду. Спочатку я вагалася дати їй цю обіцянку, але, пригадавши про стан здоров'я її матері і знаючи, як сильно така річ може налякати її, я вирішила, що розумніше буде змовчати про це. Сподіваюся, що я прийняла правильне рішення. Я замкнула двері і прив'язала ключ до своєї руки, отже, тепер, сподіваюся, мене більше не турбуватимуть.

Того ж дня. Опівдні.

Усе йде добре. Люсі спала, доки я її не розбудила. Мене дуже засмучує, що моя