Читати книгу - "Кід Родело"

Він обернувся у сідлі й глянув у бік вогнища. Нора стояла до нього спиною.

— Адіос! — вигукнув він і поскакав.

Джо Харбін посміхнувся. Беджер подивився на нього з підозрою.

— Що тебе насмішіСдо?

— Він… він каже, що повернеться сюди по воду. Коли він повернеться, тут не буде й краплі води!

— Ти усю її висушиш?

— Коні вип’ють майже все. Решту ми заберемо з собою, а чого не зможемо — спустимо з басейна. Я гадаю, це ми востаннє бачили Дена Родело.

Том Беджер замислено дивився услід вершникові.

— Так, — проказав він із сумнівом, — схоже на те.

Нора, стоячи біля вогню, затінила очі від світла і стежила, як він їде.

Розділ одинадцятий

Родело поїхав на захід, а потім на північ. З того часу, як він покинув водоймище, він відчував переслідування. Звичайно, це могло просто походити від впливу пустелі, але почуття було таке, ніби його, голого, оглядають з усіх боків. Він їхав з вінчестером у руці, очі його рухались без упину, вивчаючи кожен виступ чи щілинку в лаві, шукаючи слідів на землі.

Перша ознака не була навіть слідом. Чорний уламок скелі, що не перебільшував розміром пальця, був зсунутий зі свого звичайного місця.

Камені у пустелі завжди вкриті «пустельною засмагою», ця патина або поліровка з’являється на їхній поверхні під впливом пустельного сонця, вітру, дощу, летючих піщинок, а може, й якоїсь хімічної дії ззовні.

Цей камінчик був перекинутий набік; та частина, що раніше була зверху, тепер наполовину вгрузла у пісок. Людина або тварина, плигаючи з каменя на камінь, могла зачепити його ногою. Це була вказівка, що хтось тут проходив, отже, це було попередження.

Родело обережно їхав крізь зарості чольї. Зупинився ненадовго у рідкій тіні велетенського сахуаро, потім рушив далі. Місце, куди він прямував, було недалеко.

Тепер уже, мабуть, Беджер, Харбін і Нора досягли піщаних горбів. Людина, що йде там пішки, вгрузає трохи не по коліна на кожному кроці або сповзає на один крок назад на кожні два кроки уперед. Кінь може угрузнути по саме черево, якщо на ньому сидить вершник. До того ж серед піщаних дюн вони можуть втратити з очей Пінакате — свій єдиний орієнтир. Часом вони будуть бачити його, але, якщо втратять пильність, можуть згаяти час і витратити багато сил, продираючись через пісок у хибному напрямку.

Витримувати вірний курс — то буде одна з їхніх труднощів.

Тепер він бачив праворуч від себе і близько до підніжжя гори купку мескітів — вісім чи, може, десять великих дерев, сахуаро і трохи чольї поруч.

Отой гайок — найкраще місце, щоб залишити грулью.

Мишастий кінь був у кращому стані, ніж інші. За будь-яких обставин він був добрим конем, цей мустанг, народжений для гір та пустелі, звиклий до нестачі води та одноманітної пустельної їжі. Цей кінь був Деновим тузом у кишені. Він знав, що коли виклик буде кинуто, мустанг витримає набагато довше, ніж інші коні. Ось чому він мусить зберегти його у пустелі…

Серед мескітів він зліз із сідла і прив’язав грулью. Кінь поїсть зеленого листя та бобів, поки його не буде. Взявши рушницю, покинув мескітовий гайок і подерся схилом гори до перевалу.

За кілька сот ярдів від нього індіанець зупинив свого коня і почекав хвилинку. Потім зіскочив на землю, прив’язав коня і почав вистежувати свою дичину. Він знав, де шукати слід, і чекав, щоб побачити, чи Родело планує те, на що він сподівається, а тоді вже й самому лізти угору. Обираючи знайому стежку, він зможе рухатися легше й швидше, ніж білий.

Темні очі індіанця поблискували сподіванням. Це ж був отой з черевиками, про якого казав Капелюх. Отой, що знав усі дірки з водою і був великий воїн. Привезти назад його тіло і отримати винагороду — цим можна було похвастатися серед вігвамів свого народу.

Він не мав сумнівів щодо цього — білий чоловік ліз угору назустріч своїй смерті.

Коли Ден Родело досяг перевалу, він не знайшов там нічого незвичайного.

Побачив звірину стежку, що йшла з півдня; він би вибрався сюди легше, аби знав її. На перевалі росло трохи чольї, напівживий пало-верде і стирчали кілька тонких скелетів мертвих кактусів.

Зібравши трохи сухих ослячих колючок та кілька уламків пало-верде, він чиркнув сірником. Легкий вітер загасив його. Він поставив вінчестер під скелею і поліз до кишені по інший сірник. Присівши навпочіпки, підвів голову й уважно огледів скелі. Він був у заглибині, утвореній ущелиною. На сході проблискував хаос лави під горою, ліворуч були дюни, а вдалині мерехтів відблиск сонця у Затоці. Він відчув неспокій, але зібрав докупи тріски і хотів запалити другого сірника.

Позаду почувся якийсь звук — ніби по скелі злегка провели щіткою.

Обернувшись, начебто щоб підібрати сірника, він кинув швидкий погляд через плече. На пласкій поверхні скелі сиділа ящірка, її маленькі боки швидко тіпалися. Він стежив якийсь час, не рухаючись. Чи отой шелест викликала ящірка? Раптом вона підвела голову і зникла, промайнувши, наче блискавка.

Перш за все — дим. Прислухаючись до найменшого звуку, він запалив сірника і підніс його до сухого листя і хмизу. Тонка цівка диму потяглася угору. Він підклав ще палива, а потім, чуючи звук уже позад себе, кинувся убік.

Які впав коліньми на те місце, де мить тому сидів Родело. Той негайно викинув обидві ноги і вдарив ними індіанця. Тут же скочив і, вже готовий, зустрів які, що плигнув на нього з ножем в опущеній руці. Ден відбив зап’ястям руку із ножем убік, перехопив її другою рукою і, підставивши індіанцю ногу спереду, кинув його на землю, викрутивши ножа з кулака.

Ніж упав на пісок, а індіанець, верткий, як змія, вислизнув з його затиску і скочив на рівні ноги.

Індіанець знов стрибнув, але Родело зробив фінт і зустрів його ударом з правої. Які встиг зупинитися, але Ден, розмахнувшись, не втримав рівновагу і впав йому під ноги. Обидва звалилися на землю. Які був швидший, він опинився зверху і натиснув передпліччям йому на горло.

Родело лежав на спині, захищаючи горло рукою, а індіанець вже ухопив його і другою. Ден високо закинув ноги, схрестив їх перед обличчям воїна і, обдираючи шпорами, скинув з себе. Підвівся, важко дихаючи.

Які корчився, звиваючись, потім піднявся. Кров бігла по його обличчю, розідраному шпорами. Він