Читати книгу - "Кід Родело"

Наближалися останні години, а Родело не мав плану. Він міг тільки просуватися уперед, даючи їм змогу робити, що захочуть. Одне знав твердо — він не дозволить, щоб ці гроші попливли у нього з-під носа.

Його думки повернулися до Нори. Чи було у тій скриньці щось більше, ніж вона припускає? Дорогоцінності, наприклад? Не схоже на те; хоч її мотиви комусь здалися б абсурдними, він може зрозуміти їх. У ці часи дівчина без родини, без походження, без грошей має малі шанси. Робота, яку може виконувати порядна жінка, різко обмежена звичаями; і до того ж повсюди жінок питають, хто вони, з якої родини, яке мають походження.

Захід не задає зайвих питань своїм чоловікам, але він усе це хоче знати про своїх жінок. Крім того, для Нори може дуже багато значити саме знання.

Він сам пройшов крізь це, і досі носив шрами від того, що нічого не знав про свою родину. Вона має мужність, ця дівчина. Чи багато жінок наважилися б рушити у пустелю в товаристві таких людей?

Дивлячись на захід, він побачив удалині синю лінію гір Нижньої Каліфорнії, по той бік Затоки. Сонце зараз сідало за ними і лишало за собою пофарбоване небо. Прохолода спускалася на пустелю. Родело, сидячи на сідлі, відкинувся назад, на скелю. Він стомився, стомився… Він хотів ще чашку кави, але шкодував енергії, щоб підвестися і взяти. Кілька хвилин сидів, дивлячись на кавник та зіставляючи свою втому з бажанням кави.

Розуміння того, що це може допомогти завтра, коли кожна краплина вологи буде врахована, стало вирішальним аргументом.

Він нахилився за чашкою, і цієї миті куля розбилася об скелю саме у тому місці, де тільки-но була його голова, обсипавши його дрібними скалками каменю. Він упав на землю, зробивши вигляд, що куля влучила, і у ту ж мить побачив обличчя індіанця. Він вистрілив… схибив… обличчя зникло.

Довгим стрибком він перескочив басейн і видряпався на скелю. Почув клич індіанця, що намагався розігнати коней. За мить побачив його і почав стріляти. Світло було непевне, і індіанець був за шістдесят футів, але куля влучила йому у раму маківку, вбивши на місці.

Біля його ліктя пролунав голос:

— Оце називається постріл! — то сказав Беджер. — Не думав я, що ти можеш отак!

— Пощастило, — сказав Харбін. — Випадковий постріл.

— Можеш перевірити це — підем на парі, — промовив Ден спокійно. — Тільки підготуй свій заклад.

У Харбіна у руці теж був револьвер.

— Коли я напоготові, — сказав Джо, — можеш мати на руках флеш-рояль. І отримаєш три тузи… усі прямо у черево.

— Досить, — коротко сказав Беджер. — Що із тим індіаном?

— Краще спочатку зберемо коней, — сказав Родело.

— Не турбуйся про них, — заспокоїв Беджер. — Вони у такому стані і настрої, що далеко не втечуть. Поки у цій калюжі є вода.

Він вів далі:

— Я гадаю, що цей індіан був розвідником і помітив нас. Він хотів лишити нас без коней, а тоді все було б дуже просто — дав би сигнал димом і зібрав решту.

— А це думка… — сказав Ден.

— Ти маєш на увазі — розвести сигнальне вогнище?

— Ясна річ… у тому місці, де нас нема. Скажімо, он на тому перевалі угорі.

— Якщо це вийде, — погодився Харбін, — ми виграємо у них миль п’ять, а то й десять. Ми зможемо пройти безпечно, — він зітхнув. — Хто ж запалить вогнище?

— І чому на цьому перевалі? — спитав Беджер. — Чого це вони повірять, що ми там?

— Бо це найкращий шлях до узбережжя. Якщо вони побачать, що дим йде звідти, вони повірять.

— Мені подобається, — визнав Беджер. — Це може подіяти.

— Гаразд, Томе, — сказав Харбін. — Воно тобі так сподобалося, що можеш поїхати і дати сигнал.

— І зустріти усіх цих індіанців самому?

— Ти боїшся?

— Ще б пак! Мені не подобається компанія цих хлопців. Ці індіанці не мого гатунку. Я їх боюся не менше, ніж ти.

— Я поїду, — проказав Родело рівним голосом.

— Тоді тобі краще вирушати, — посміхнувся глузливо Джо Харбін. — Оті індіанці будуть чекати на твій сигнал.

Родело пішов по грулью, привів його до басейна й засідлав. Затягуючи попругу, він обдумував ситуацію. Усе тепер вирішиться швидко. Берег просто за отими дюнами, а він не має охоти розпочинати стрілянину, якщо може їй запобігти. Але Коли він скаже їм, що хоче взяти гроші, усі чорти зірвуться з цепу… якщо вони не ризикнуть підстрелити його раніше.

Нора Пакстон наблизилася до нього.

— Не їдь, Дене.

— Хтось мусить.

— Чом не Том або Джо?

— Коли на кін поставлені такі гроші, вони не ризикнуть обернутися спиною один до одного. Це клуб останніх людей, Норо, і я теж мушу бути останньою людиною.

— Чому, Дене? Чи ці гроші такі важливі для тебе?

— Так, дуже. Зараз я мол^ сказати, що ці гроші означають для мене більше, ніж що-небудь у світі.

— Більше, ніж я?

Він подивився на неї.

— Так, Норо, зараз вони важливіші навіть за тебе. Якби вони не значили стільки, і ти не могла б так багато значити для мене. Це справа честі.

Вона відсунулася від нього.

— Гордощів — можливо, але не честі. Гаразд, це мені нагадує, де я є.

Вона різко обернулася і пішла геть.

— Норо!

Вона не звернула уваги і підійшла до вогнища. Хвилину він стояв, стежачи за нею, бажаючи сказати більше, але побоявся бути підслуханим і завчасно розкрити свої карти. Харбін вже щось підозрює, а щодо Беджера — хто знає що-небудь про Тома Беджера? Він завжди тримає карти близько до жилетки, і ніколи невідомо, що в нього на руках.

Родело спрямував коня до виходу з ущелини. Харбін пішов слідом, потім Беджер. Лише Нора залишилася там, де була, — біля вогнища.

— Як ти гадаєш, куди нам треба їхати звідси? — спитав Том.

— На захід. Тримайтеся так, щоб Сьєрра-Бланка була від вас ліворуч, а коли минете стрілку того хребта, залишиться щось із півмилі на північ. Як будете їхати на захід, тримайте напрямок на проміжок між Пінакате та Сьєрра-Бланкою, і ви досягнете узбережжя саме біля Едер-бея.

— Як щодо води? — спитав Харбін. — Я кажу — у бухті.

Ден Родело посміхнувся до нього.

— Що ж, там є кілька струмків… Є водоймища. У деяких вода свіжа, в деяких — ні. Якщо ви потрапите туди раніше за мене, посидьте й почекайте. Я приїду слідом, покажу вам, де вода.

— А як з тобою?

— Зі мною? Я проїду на північ кілька