Читати книгу - "Таємниця Жовтої кімнати"

— Облиште!

Я б залюбки влупив його по пиці, особливо, коли він додав:

— Ви краще, шановний, поцікавтеся в професора, хто звичайно зберігає цей ключ.

— Моя дочка, — відповів професор Станжерсон. — Вона ніколи з ним не розлучається.

— Але ж це багато чого міняє й не в’яжеться з концепцією пана Рультабія! — вигукнув слідчий. — Якщо панна Станжерсон ніколи з ним не розлучалася, то вбивця підстерігав панну в її кімнаті, щоб заволодіти ключем, і викрав документи вже після замаху. А після замаху в лабораторії перебувало четверо! Ні, я нічого не розумію!.. — І де Марке повторив з радісним притиском, що, напевно, свідчило про велике захоплення, бо не пам’ятаю, чи я вже про це казав, але щасливий він бував лише тоді, коли нічого не міг утямити. — Геть нічого не розумію!

— Пограбування, — наполягав репортер, — могло статися лише перед замахом. Це незаперечно, виходячи з ваших аргументів, а також із тих, що є в мене. Коли вбивця проник до флігеля, він уже володів ключем із мідною головкою!

— Це неможливо! — тихо промовив професор Станжерсон.

— Цілком можливо, добродію, й ось вам підтвердження…

І цей бісів журналіст видобув з кишені номер «Епок» за 21 жовтня (нагадую: злочин стався в ніч з 24-го на 25-е) і, показавши нам оголошення, зачитав його:

— «Вчора в універмазі «Лув» було загублено ридикюль з чорного оксамиту. В ньому було багато речей, зокрема ключик з мідною головкою. Особі, що його знайшла, пропонується велика винагорода. Писати «до запитання» на поштове відділення № 40, ініціали М. А. Т. С. Т. Н.». Хіба це оголошення не вказує на панну Станжерсон? — вів далі юний репортер. — Хіба йдеться не про цей ключ із мідною головкою? Я завжди читаю оголошення. Для мого фаху, як і для вашого, пане слідчий, завжди корисно читати невеличкі приватні оголошення. Скільки інтриг знаходиш у цій рубриці! Й скільки ключиків для їхнього розкриття! Не всі ключики мають мідну головку, але від того вони не стають менш цікавими! Зокрема це оголошення вразило мене тим, що було оповите таємницею. Нехай жінка загубила ключа, річ, яка рідко кого може скомпрометувати. Але як же вона ним дорожила! Яку велику нагороду обіцяла. Я замислився над цими шістьма літерами. Перші три мені одразу ж нагадали ім’я. «Мат… мат…» — повторював я. — Це ж напевне Матильда. Матильдою звуть особу, яка загубила ключ з мідною головкою в оксамитовому ридикюлі. Але я ніяк не міг розгадати останні три літери. Тому, відклавши газету, зайнявсь іншими справами.;. Та коли за чотири дні вечірні газети зарясніли повідомленнями про вбивство Матильди Станжерсон, мені без будь-якого зусилля пригадалися перші три ініціали з оголошення. Трохи заінтригований, я попросив у редакції цей номер газети: забувся, які були три останні літери. Отже, С. Т. Н. Побачивши їх, я не міг стриматися й вигукнув: «Станжерсон!» Ускочивши до фіакра, погнав до поштового відділення № 40, запитав: «Чи не маєте листа на ім’я М. А. Т. С. Т. Н.? Службовець відповів: «Не маємо». І оскільки я наполягав, просив, благав його пошукати, він сказав: «Що за жарти, шановний!.. Так, я мав листа з ініціалами М. А. Т. С. Т. Н., але три дні тому вручив його якійсь дамі. Сьогодні приходите ви і, в свою чергу, вимагаєте цей лист. А позавчора ще один чоловік з такою самою настирливістю вимагав його в мене! Що за жарти?..» Я хотів розпитати поштового службовця про тих двох осіб, які вже приходили, але він одмовився відповідати, покликаючись на професійну таємницю, — чи то він у глибині душі вважав, що бовкнув зайвого, чи справді розлютився від побоювання розиграшу.

Рультабій замовк. Ми всі теж мовчали. Кожен подумки робив свої висновки з цієї дивної історії про листа до запитання. Справді, тепер, здавалося, було зрозуміло: ми тримали в руках міцний ланцюг, який міг витягти на світ Божий цю таємницю.

Нарешті заговорив професор Станжерсон:

— Отож більш-менш очевидно, що моя дочка загубила ключа, мені про це й словом Не прохопилася, щоб мене не хвилювати, а того, хто знайшов сумочку, просила написати їй до запитання. Зрозуміло, вона не хотіла давати нашу адресу, побоюючись, щоб я не дізнався про загублений ключ. Це цілком логічно і природно. Бо мене вже було одного разу пограбовано, мій пане!

— Де це сталося? І коли? — запитав начальник поліції.

— Та, це було багато років тому, в Америці, у Філадельфії. З моєї лабораторії викрадено секрети двох винаходів, які могли б забезпечити добробут цілого народу… Я так ніколи й не дізнався, хто був злодій, мало того: ніколи не чув ніяких розмов про об’єкт покражі, — певно, через те, що, бажаючи зірвати плани крадія, сам опублікував ті матеріали. Відтоді зробився дуже підозріливим, почав замикатись. Усі ці грати на вікнах, флігель, розташований віддалік житла, сейф, який я замовив за власним проектом, цей спеціальний замок, цей єдиний ключ — усе то наслідки моїх побоювань, гіркого досвіду.

— Дуже цікаво! — заявив пан Дакс, а Жозеф Рультабій поцікавився, чи відомо щось професорові й татусеві Жаку про загублений ридикюль.

З’ясувалося — ніхто з них уже кілька днів не бачив сумочки панни Станжерсон. Через кілька годин ми почули з вуст самої потерпілої, що сумочку в неї вкрали чи то вона її загубила, а далі події розгорталися так, як нам пояснив батько: 23 жовтня панна Станжерсон ходила до поштового відділення № 40, де їй вручили листа, який, так твердила вона, був витівкою якогось дурного жартівника. Лист вона відразу ж спалила.

Повертаючись до нашого допиту, чи то пак — бесіди, мушу сказати, що начальник розшукової поліції поцікавився подробицями того перебування панни Станжерсон у Парижі. Професор відповів: доньку супроводжував Робер Дарзак, якого відтоді не бачили в замку, де він з’явився лише наступного дня після злочину. Той факт, що Робер Дарзак був разом з панною Станжерсон в універмазі, коли зник ридикюль, не міг лишитися непоміченим і, треба визнати, всіх зацікавив.

Ця бесіда між представниками правосуддя, підозрюваними, свідками та журналістом близилась до завершення, коли сталося щось надзвичайне, схоже на якийсь трюк, що не могло не сподобатися панові де Марке. З’явився бригадир жандармів й сповістив, що Фредерік Ларсан просить дозволу ввійти, що й було йому негайно дозволено. В руці він тримав пару