Читати книгу - "Сонячний Птах"

– Тютюн, – сказав я. – У нас його немає.

Ані Саллі, ані я не користувалися цим зіллям, але для бушменів воно неоціненний скарб.

– Лорен залишив у лендровері коробку сигар, – нагадала мені Саллі. – Вони зможуть задовольнитися ними?

І Ґал, і Ксаї вельми зацікавилися алюмінієвими циліндрами, в яких були запаковані сигари «Ромео і Джульєтта». Коли я показав, як їх відкривати й діставати з них тютюн, вони радісно затуркотіли й защебетали. Потім Ксаї понюхав сигару, наче був справжнім знавцем цих виробів, схвально кивнув головою й надкусив її. Він трохи пожував надкушений кінчик, узяв у рота всю сигару й обслинив, а тоді запхав її під верхню губу. Те, що туди не помістилося, він віддав Ґалові, який устромив у тютюн зуби й наслідував приклад Ксаї. Обидва присіли навпочіпки, щасливо всміхаючись, і, коли я дивився на них, моє серце відтануло. Як мало було треба для того, щоб зробити їх щасливими.

Вони переночували з нами, зготувавши на нашому вогнищі вечерю з підсмажених пацюків, яких настромили на рожна, наче шашлик, і підсмажували над жаром, не витягши з них нутрощі й не обдерши шкіру. Шерсть сичала, згораючи над розпеченим вугіллям, і смерділа, немов обпалені ганчірки.

– Боюся, я зараз блюватиму, – промурмотіла Саллі, збліднувши і спостерігаючи, з яким апетитом вечеряли двоє наших друзів, але вона витримала.

– Чому вони назвали тебе Сонячним Птахом? – запитала вона згодом, і я повторив запитання, звернувшись до Ксаї.

Він підхопився на ноги й майстерно наслідував політ нектарниці, смикаючи головою й зображуючи руками пурхання крил. Наслідування було дуже точним, бо бушмени є чудовими спостерігачами природи.

– Вони кажуть, що так я поводжуся, коли дуже збуджений, – пояснив я.

– А й справді! – вигукнула Саллі, захоплено сплеснувши руками, коли уявила собі мене, й усі разом вони засміялися.

Уранці ми пішли до печери, всі четверо, й там маленькі чоловічки почувалися, як удома. Я сфотографував їх, а Саллі намалювала, коли вони сиділи на каменях біля басейну. Вона була зачарована їхніми маленькими делікатними руками й ногами і їхніми непропорційно великими сідницями, відомою анатомічною особливістю, що називається стітопігія і дозволяє їм накопичувати їжу, як верблюд накопичує воду, борючись у такий спосіб із випадковостями та несподіванками життя в пустелі. Ґал розповів Ксаї, чим займалися Саллі і я біля басейну, коли він побачив нас тут учора, й це спричинилося до купи жартів приземленого характеру та до сміху. Саллі захотіла знати, про що ми розмовляємо, й, коли я їй пояснив, вона почервоніла, як призахідне сонце, й для мене це стало приємною переміною, адже зазвичай червонів тільки я.

Бушменам надзвичайно сподобалися малюнки Саллі, й це допомогло мені цілком природно перейти до теми наскельних розписів.

– Ви дивитеся малюнки мого народу, – похвалився Ксаї. – Ця місцевість була нашою від самого початку.

Я показав йому портрет білого царя, і Ксаї пояснив мені все відверто, без будь-якої стриманості або ухилянь, як я і сподівався.

– Це цар білих привидів.

– А де він жив?

– Він живе з армією привидів на Місяці, – пояснив Ксаї.

А мої критики звинувачують мене в надмірній схильності до романтики!

Ми досить довго поговорили на цю тему, і я довідався, як привиди літають між Місяцем і Землею, як по-дружньому вони ставляться до бушменів, але їм треба пильнувати, бо звичайні лісові демони маскуються під білих привидів. Ґал подумав, що я один із них.

– А чи білі привиди були коли-небудь людьми? – запитав я.

– Ні, звичайно. – Моє запитання трохи збило Ксаї з пантелику. – Вони завжди були привидами й завжди жили на Місяці та на цих пагорбах.

– А ти коли-небудь бачив їх, Ксаї?

– Мій дід бачив їхнього царя.

Ксаї з гідністю ухилився від мого запитання.

– А ось це, Ксаї, – я показав на малюнок кам’яного муру з його шевронами та баштами, – що це таке?

– Це Місячне місто, – з готовністю відповів Ксаї.

– А де воно – на Місяці?

– Ні. Воно тут.

– Тут? – запитав я, і кров у мене зашуміла. – Ти хочеш сказати, воно тут, на пагорбах?

– Так, – кивнув головою Ксаї й відкусив іще один шматок сигари за п’ять доларів.

– Де воно, Ксаї? Де? Ти можеш мені його показати?

– Ні, – Ксаї із жалем похитав головою.

– Чому ні, Ксаї? Я твій брат. Я належу до твого клану, – сказав я благальним голосом. – Твої таємниці – мої таємниці.

– Ти мій брат, – погодився Ксаї. – Але я не можу показати тобі Місячне місто. Це місто привидів. Лише тоді, коли на небо викочується повний місяць і білі привиди спускаються на землю, лише тоді місто з’являється на рівнині біля підніжжя пагорбів – але вранці воно зникає.

Кров у мене більше не шумувала, і моє збудження стихло.

– А ти бачив Місячне місто, Ксаї?

– Мій дід бачив його, але дуже давно.

– Дід багато чого бачив, – сумно зауважив я англійською мовою.

– Про що ти? – захотіла знати Саллі.

– Я розповім тобі згодом, Саллі, – сказав я й обернувся до старого бушмена. – Ксаї, за все своє життя ти коли-небудь бачив таке місто? Місто, обгороджене високими кам’яними мурами, з круглими кам’яними баштами? Не обов’язково біля цих пагорбів, а де завгодно. На півночі біля великої річки, у пустелі на заході – де завгодно.

– Ні, – сказав Ксаї, – я ніколи не бачив такого міста.

І мені стало очевидно, що загубленого міста не існувало ані на північ від великої улоговини, ані на південь від Замбезі, бо, якби воно десь там було, Ксаї неодмінно натрапив би на нього за сімдесят років своїх безперервних мандрів.

– Либонь, якийсь старий бушмен заблукав на двісті сімдесят миль звідси й побачив храм у Зімбабве, – припустив я в розмові із Саллі, коли ми сиділи ввечері біля вогнища й обговорювали розповідь старого бушмена. – Те видовище так вразило його, що, повернувшись сюди, він його намалював.

– Тоді як ти поясниш зображення білого царя?

– Не знаю, Сал, – чесно відповів я. – Можливо, це біла леді з букетом квітів.

Схоже, коли я переживаю сильне розчарування – відмову Саллі від моєї пропозиції, суперечливу розповідь про Місячне місто, – мій мозок перестає працювати. Либонь, тому я не помітив головний ключ, а не помітити його було годі. Адже мій розумовий коефіцієнт дорівнює 156 – я, можна сказати, клятущий геній!

Уранці обидва бушмени повернулися до своїх родин, які вони залишили в улоговині. Вони взяли із собою скарби, якими ми їх навантажили: сокиру, туалетне дзеркальце Саллі, два ножі й половину коробки із сигарами «Ромео та Джульєтта».