Читати книгу - "Сонячний Птах"

Куточком ока я побачив, як маленький жовтий бушмен підвівся над кущем безбарвної трави. У його лук була закладена стріла, й, цілячись, він притиснув її опереним кінцем до щоки. Він був за п’ятдесят кроків від того місця, де зупинилася Саллі, й узяв її на приціл, затримавши свій постріл на якусь секунду.

Я кинувся бігти через ту відстань, що відокремлювала мене від Саллі, й у ту саму мить бушмен пустив свою стрілу. Стріла полетіла, я біг, намагаючись її перейняти, й ми утворювали дві сторони трикутника, на вершині якого була Саллі.

Я побачив, як розмазаний слід від стріли дзижчить, наближаючись до Саллі, і я знав, що не встигну добігти до неї, перш ніж отруєний гостряк стріли вгородиться їй у тіло. Я з усіх сил шпурнув обернутою вгору долонею роздертий наполовину шкіряний футляр, водночас пірнувши в її напрямку. Він ліниво перекинувся кілька разів у повітрі – і стріла влучила в нього. Смертельний залізний наконечник із обмазаним отрутою гостряком застряв у грубій шкірі футляра. Стріла й футляр безпечно впали під ноги Саллі, і я підхопив її на руки й, обкрутившись на підборах, перегнувшись під її вагою, побіг під захист поваленого мертвого стовбура.

Бушмен досі стояв навколішки у траві попереду мене. Він простіг рукою через плече й дістав нову стрілу зі свого сагайдака; одним практично натренованим рухом він поклав її на лук і натягнув тятиву.

Цього разу мені не було як пригнутися, і я похмуро біг уперед. Тятива лука дзенькнула, стріла полетіла, і я відразу відчув сильний удар у шию. Я знав, що стріла у мене влучила, і з Саллі на моїх руках ми впали за стовбур мертвого дерева.

– Думаю, він влучив у мене, Сал. – Я відчув, що стріла теліпається в мене на грудях, і відкотився від неї. – Зламай держак – гляди, не зачепися за вістря.

Ми лежали, дивлячись одне на одного, наші очі були лише на відстані кількох дюймів. Дивно, але тепер, коли я став чоловіком мертвим, я не відчував страху. Діло зроблено, й навіть якби у мене влучили ще з десяток разів, моя доля не змінилася б. Мені залишалося тільки допомогти Саллі безпечно забратися звідси геть, перш ніж отрута почне діяти.

Вона з тремтінням простягла руки й узяла тонку очеретяну стрілу, обережно піднявши її, і тут обличчя її проясніло.

– Твій комір, Бене, вона застряла в комірі твоєї куртки. Гостряк не доторкнувся до тебе.

Я відчув величезну полегкість, коли пробіг пальцями по держаку стріли, й зрозумів, що смерть мене обминула. Обережно лежачи на боку, поки Саллі тримала отруєний гостряк стріли якнайдалі від мого тіла, я вивільнився зі своєї легкої куртки хакі. За кілька секунд я з огидою дивився на саморобний залізний наконечник на кінці стріли, обліплений отрутою, схожою кольором на іриску, потім викинув куртку та стрілу геть.

– Господи, як близько від мене була смерть, – прошепотів я. – Послухай-но, Сал, я думаю, що тут є лише один із них. Це молодий хлопець, він панікує, либонь, він не менш наляканий, ніж ми з тобою. Я спробую поговорити з ним іще.

Я підповз упритул до мертвого стовбура, що давав нам надійний притулок, і заговорив гучним голосом, який тільки міг видобути зі свого пересохлого горла, намагаючись надати йому якнайбільшої переконливості.

– Я твій друг. Хоч ти й стріляєш у мене отруйними стрілами, я не хочу воювати з тобою. Я жив із твоїми людьми, я один із вас. Бо інакше хіба міг би я розмовляти твоєю мовою?

Мертва, непроникна тиша.

– Бо як інакше навчився б я розмовляти мовою твого народу? – знову запитав я і напружив слух, чекаючи відповіді.

І тоді бушмен нарешті озвався тонким голосом, схожим на музику флейти, що уривався клацанням і кудкудаканням.

– Лісові дияволи розмовляють багатьма мовами. Я не хочу слухати твій обман.

– Я не диявол. Я жив серед твого народу й був одним із вас. Хіба ти ніколи не чув про чоловіка, якого називали Сонячний Птах, – бушмени справді дали мені таке ім’я, – який жив із родиною Ксаї і став їхнім братом?

Запала ще одна тривала мовчанка, але тепер я відчував, що малий бушмен утратив свою рішучість, він був спантеличений, більше не наляканий і вже не становив загрози.

– Ти знаєш старого, якого звуть Ксаї?

– Я знаю його, – визнав бушмен, і я зітхнув із деякою полегкістю.

– А ти чув про чоловіка, якого вони називали Сонячним Птахом?

Знову тривала пауза, потім неохоча відповідь:

– Я чув, як говорили про нього.

– Це я.

Тепер мовчанка затяглася хвилин на десять або й довше. Я знав, що бушмен обмірковує моє твердження під усіма можливими кутами. Нарешті він заговорив:

– Ксаї і я полюємо разом у цьому сезоні. Навіть сьогодні він прийде, він буде тут раніше, ніж споночіє. Ми його зачекаємо.

– Ми його зачекаємо, – погодився я.

– Але, якщо ти ворухнешся, – я тебе вб’ю, – остеріг мене бушмен, і я йому повірив.

Ксаї, старий бушмен, дістає мені лише до плеча, а небо знає, що я не велетень. Він має характерно сплюснені риси обличчя з високими вилицями й очима азіатського типу, але шкіра в нього суха й поморщена, як старий жовтий виноград. Зморшки помережили все його тіло, так ніби він обтягнутий ламким пергаменом. Рідкі кучеряві волосинки на його черепі з віком стали димчасто-сірими, але губи залишилися сліпучо-білими й досконалими, а очі – чорними й блискучими. Я часто думав, що такі очі, пустотливі, осяяні виразом розумної цікавості, мають бути в ельфів.

Коли я розповів йому, як його друг намагався вбити нас, він сприйняв мою розповідь як дотепний жарт. Молодшого бушмена звали Ґал, і він був одружений із однією з дочок Ксаї, тому старий вважав, що може висміювати його нещадно.

– Сонячний Птах – білий диявол! – із присвистом вигукував він. – Підстрель його, Ґале, швидко! Поки він не полетів геть!

Розвеселений власним гумором, Ксаї закружляв, спотикаючись, намагаючись показати, який вигляд матиме привид, коли він полетить геть. Ґал дуже збентежився й дивився на свої ноги, якими човгав у пилюці. Я слабко хихотів, посвист летючих отруйних стріл досі зберігався в моїй пам’яті.

Несподівано Ксаї урвав сміх і стривожено запитав:

– Сонячний Пташе, ти маєш тютюн?

– О Боже! – вигукнув я англійською мовою.

– У чому річ? – запитала Саллі, стривожена моїм тоном, подумавши,