Читати книгу - "Зима наближається"

І знову ви можете задуматися: чи є приклад Китаю таким уже поганим? Чи мали б ми приректи цей мільярд живих душ на бідність та голод заради політики? Це є співчуттям невинного, але це також є хибним вибором, який диктатори полюбляють ставити перед світом. Це є хибним вибором між свободою і їжею, між репресіями і стабільністю. Немає жодних причин, чому б Китай не міг насолоджуватися подібним або й більшим економічним успіхом із більш ліберальним режимом. Фактично є багато доказів того, що демократичні країни живуть краще. Не слід опускатися до неправильного вибору. Репресії можуть починатись як засіб для досягнення мети, але це завжди не закінчується нічим іншим, окрім репресій.

Протести в Гонконзі стали також спростуванням того, що я глузливо називаю генетичною теорією демократії. Протягом багатьох років мені говорили, що росіяни (араби чи китайці) просто генетично не схильні до демократії. Вони «потребують сильної руки» або «люблять жорсткого лідера». Це просто одна з багатьох теорій, які народжені у вільному світі люди використовують для маскування їхньої переваги, їхньої бездіяльності та їхнього сорому. Як це може бути правдою, коли Тайвань населений тим самим народом, що й Китай, але є процвітаючою демократією? Як щодо Східної й Західної Німеччини, Північної й Південної Кореї?

Є безліч причин, чому демократії не вдається пустити корені або чому деякі військові путчі досягають успіху, а інші — ні. Жодна з цих причин не ґрунтується на етнічній приналежності або географії. Наші уряди створюють люди, як і наші традиції та переконання. Як сказав відомий американський економіст Мілтон Фрідман, «суспільство не має цінностей, їх мають люди». Ми повинні визначити, що цінуємо та за що варто боротися, а потім — найважливіше — повинні за це боротися. Якщо ми не зможемо зробити це, то програємо тим, хто вірить в інші, гірші речі. Ми програємо тим, хто не вірить у цінність людського життя чи свободи і хто прагне боротися за поширення своїх темних поглядів щодо людства на інших.

Ми можемо задекларувати права, які плекаємо, невід’ємними або універсальними, але це не означатиме, що ми автоматично отримаємо право на демократію або навіть базові права людини. Ні, за ці речі треба боротися. І якщо, щоб нагадати про це світу, потрібні хоробрі студенти з Гонконгу, тоді їхній протест досяг успіху, яким би недовгим він не був.

4

НАРОДЖЕНИЙ НА КРОВІ

1999 року в Європі точилися дві війни, обидві — продовження воєн, що завершилися лише за кілька років до того, та обидві зі значним впливом на майбутнє Росії. Друга з них відбувалася в Чечні, і саме вона відіграла ключову роль у приході Володимира Путіна до влади. Про першу я вже розповідав: війна за югославське Косово, де етнічна албанська більшість намагалася вибороти незалежність від переважно сербського центрального уряду, усе ще контрольованого нерозкаяним та необмеженим у своїх діях Слободаном Мілошевичем. 1995 року бомбардування літаками НАТО врешті змусило його підписати Дейтонські угоди, тим самим закінчивши війну в Боснії. Але косовські албанці продовжили боротьбу проти репресій та з нетерпінням чекали на свою незалежність.

1998 року Армія визволення Косова (АВК) почала регулярно атакувати сербські сили безпеки, отримавши у відповідь жорстокість і нерозбірливе придушення, якими серби були добре відомі ще з подій у Боснії. До вересня чверть мільйона албанців були виселені зі своїх домівок, причому багато людей залишилися без жодного прихистку. Рада Безпеки ООН видала резолюцію, у якій прозвучала найвідоміша фраза зі словника дипломатичної безпорадності — «глибоке занепокоєння». У жовтні на місце прибула миротворча місія НАТО, але вона майже не досягла тривалого ефекту, бо обидві сторони порушили режим припинення вогню майже одразу.

Як і під час подій у Боснії, знадобилися масові вбивства цивільного населення, щоб спонукати західні держави до дії. У січні 1999 року сорок п’ять фермерів із числа косовських албанців були зігнані разом та вбиті в селі Рачак. Отоді вже Клінтон без зволікань виступив перед американським народом з обґрунтуванням військового втручання. Після цього почалися повітряні удари й обстріли югославських військ крилатими ракетами НАТО, які тривали близько трьох місяців. (В одному трагічному випадку, щоправда, розбомбили китайське посольство в Белграді, де загинуло троє людей. НАТО тоді звинуватило в інциденті застарілу мапу.)

До квітня лідери країн НАТО обговорювали введення наземних сил, які мали багато що змінити. Росія відкрито захищала сербську сторону конфлікту, тому початок наземної операції військ НАТО, особливо американських, як частина наступу міг викликати в Росії нездорову реакцію. Російська зброя та інша допомога також знаходили свій шлях до Сербії. Пізніше у звітах було виявлено, що головною причиною, чому Мілошевич протримався так довго, було сподівання, що Єльцин введе війська на його підтримку.

Помилкові розрахунки Мілошевича ґрунтувалися на переконанні, що конфлікт із Заходом зміцнить його позицію в Сербії та що доведені до розпачу біженці дестабілізують сусідні республіки, зокрема Албанію, Македонію, Чорногорію, а може, навіть Боснію і Герцеговину. Балкани знову опиняться у вогні, і західна громадська думка не дозволить НАТО послати наземні сили. Тоді головну роль у розв’язанні хаосу відіграватиме сербська армія, яка й забере собі всі лаври та військові трофеї.

Події, на щастя, розвивалися не так, як він сподівався. Престиж вільного світу врятували об’єднані дії основних демократичних сил. Приголомшлива повітряна кампанія та ефективна організація таборів біженців подали чверті світу зрозумілий сигнал, що Захід здатен підкріпити свої моральні заяви передовою логістикою, якої тоталітарні режими просто не мали.

Косово також продемонструвало, що ООН у її тодішній формі була непридатною, коли йшлося про розв’язання подібних криз. Не треба Нострадамуса, щоб передбачити долю косоварів, якби вирішувати проблему з Мілошевичем залишили ООН, де Росія та Китай мають право вето.

Це повертає мене до ролі Росії в подіях на Балканах. У західних столицях здавалося необхідним віддати належне Борисові Єльцину та його послові для спеціальних доручень Вікторові Чорномирдіну за переконання Мілошевича прийняти умови, продиктовані НАТО. (Те, що Велика сімка так швидко стала Великою вісімкою, дещо прояснює, якого роду плату це мало.)

На мій погляд, ця публічна оцінка містила серйозні вади. Якби кількома місяцями раніше Мілошевич підписав мирну угоду в замку Рамбуйє, він міг би запобігти появі понад мільйона біженців, загибелі тисяч невинних цивільних та руйнуванню Сербії. Натомість президент Мілошевич відмовився підписувати цю угоду за відкритої підтримки Росії, що категорично